Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:
– Ну? І що ж було в тій другій колісниці?
Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі – такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.
– Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, – зауважив Петр.
– Так, схожий, – погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. – Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».
– Ти ба! – здивувався Петр.
– Отож-бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, – сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. – Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця – в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.
Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.
Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.
– То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? – запитав він.
Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:
– Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».
– Не може бути! – вигукнув Петр.
– Mais si, mon petit,[124] – сказав капітан. – Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. – І він знову втупився в носки своїх черевиків.
– І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu?[125] – запитав Петр.
– За те, що ви так гарно запитуєте по-французькому, скажу вам не зволікаючи, – відповів капітан д’Обере. – Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».
– Не може бути! – вдруге вигукнув Петр.
– Mais si, mon petit, – теж удруге сказав капітан.
– Це неможливо!
– En effet,[126] це неможливо, але це факт, і я бачив це на власні очі.
– Слово честі?
– Скільки я знаю, ви не дуже вірите слову честі, – зітхнув капітан. – Але я, навпаки, дуже високо його ціную, отож даю вам слово честі, що в моїй розповіді нема нічого висмоктаного з пальця, нічого вигаданого, і що все це – чистісінька, цілковита правда.
Петр, уже вмитий і одягнений, сів поруч із капітаном на свої відбиті сідниці, відчувши при цьому страшенний біль, але не подав навіть виду.
– Це означає, що я знову пропав, – сказав він за хвилину.
Капітан здивувався.
– Тобто як, чому і яким чином?
– Мені все ясно, – сказав Петр. – Папа запрошує мене на аудієнцію й хоче дати своє благословення у винагороду за те, що я вбив герцога Танкреда, котрий був у Його святості на поганому рахунку.
– Саме так, – підтвердив капітан. – Саме про це я й довідавсь, коли після закінчення процесії розпитав у першого-ліпшого перехожого. У Римі тільки й мови, що про це, горобці на деревах – і ті про