Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Ще б пак, адже в даний момент я – ніщо, – погодився Петр. – Усвідомлюючи свою безпорадність, папа з вдячністю сприйняв вість про вбивство герцога, а гаданого вбивцю, себто мене, оголосив посланцем неба. А це означає: Messieurs les assassins, панове вбивці, дійте! Messieurs les assassins, дорога перед вами вільна, я дозволяю вам заколоти або отруїти першого-ліпшого з вельмож, який вам не сподобається і якого інакшим способом я не маю змоги примусити до послуху. Вбийте його без жалю, і я гарантую вам безкарність і навіть своє благословення й славу, щоб про ваш учинок було відомо й щоб інші, які виявлять подібну спритність, були обережніші. Так, любий капітане, я це бачу і я переконаний, що не помиляюсь.
– Так, здається, ви маєте слушність, – кивнув головою капітан. – Але я не розумію, чим ви незадоволені. Папа, звісно, не обмежиться одним лише благословенням і додасть до цього щось приємне – якусь посаду, чи синекуру, чи якийсь військовий чин. Беріть, беріть, mon fils, поки не зубожіла рука того, хто дає, і не забудьте при цьому про свого старшого друга, який витягнув вас із ями.
– Я не можу від нього нічого прийняти, – сказав Петр.
– Чому? – вигукнув здивований капітан.
– Тому, що я не вчинив того, що мені приписують, – відповів Петр. – Я був далекий від наміру вбити герцога, я був його другом.
– Cré bon sang![131] – вигукнув капітан і вдарив себе кулаком по коліну. – Яке це має значення, вбивали ви чи не вбивали? Хіба це когось цікавить? Хіба вас про це хтось питає? Хіба хтось дбає про ваше сумління, crebleu? Хіба хтось дошукується того, як усе було насправді? Хіба це правда що цариця Клеопатра самохіть наклала на себе руки? Хіба це правда, що Трою здобули з допомогою дерев’яного коня? Хіба це правда, що Нерон підпалив Рим? Так, це правда, бо так записано, і цьому вірять. А хіба це правда, що герцога Страмбського на кару за те, що він провинився перед Його святістю, згладив зі світу посланий небом герой Петр Кукань із Кукані?
– Ні, – відповів Петр. – Бо Петр Кукань із Кукані – це я. А я герцога не вбивав.
Капітан д’Обере спалахнув гнівом, але Петр провадив далі:
– Я б не прийняв папиного благословення за вчинок, якого я не звершував, навіть якби ішлося про вчинок, гідний похвали. А я повинен признатись у зумисному вбивстві, яке вчинив хтось інший, більше того – у вбивстві людини, яка завжди ставилася до мене прихильно й була зі мною ласкава? Ні, капітане, цього не буде. Я не хочу, щоб мій батько перевернувся через це в труні.
Капітан д’Обере перестав сердитись і сумно й пильно подивився Петрові у вічі.
– Тоді, mon petit ami,[132] вам каюк, – мовив він, зітхнувши. – І мені теж.
У цю хвилину відчинилися двері, і в них з’явився знайомий уже Петрові патер-єзуїт.
– Якщо ви готові, синьйоре Куканю, то можна вирушати в дорогу до Його святості, – сказав він. – Почесний супровід уже чекає.
Нелегке з’ясування особиІшли пішки, – єзуїт по ліву руку від Петра, між двома щільними рядами папських швейцарців у червоних камзолах і жовтих штанях; швейцарці були охайні, пряжки ременів начищені до блиску, алебарди, що їх вони несли, щільно притискаючи до плеча й правого боку, виблискували на сонці, але ця чистота, охайність і блиск було єдине, чим почесний Петрів ескорт відрізнявся від звичайної варти, яка супроводжує в’язня.
Скраю мосту Сан-Анджело, по якому вони проходили, біля кам’яного поруччя стояла широка рама шибениці, на якій легко й вільно могло поміститися троє чоловік, але на якій гойдався тільки один-однісінький труп. Це був чорноволосий молодик, на грудях у якого висіла табличка з написом, перекинута на шпагаті через шию: «Я – не П’єтро Кукан да Кукан».
Петр, який досі не перемовився з патером жодним словом, побачивши це видовище, не витримав і зауважив:
– Я не знав, що не бути Петром Куканем із Кукані – злочин, який карається ганебною смертю.
Патер відповів:
– Не бути Петром Куканем із Кукані, звісно, не злочин, бо якби це був злочин, то ви залишилися б єдиною праведною людиною на землі. Але є злочином незаслужено видавати себе за Петра Куканя з Кукані й намагатися підступно присвоїти собі його заслуги, обманюючи Його святість. За такі дії Його святість карає безжально.
Петр нічого на те не сказав.
– Цей чоловік не заслужив нічого кращого, бо він був не лише шахрай, але ще й дурень, – промовив за хвилину єзуїт, гордовито показавши пальцем на шибеницю. – До того ж він не знав латини, чого Його святість, великий знавець латини старої доброї школи, не терпить. А ви знаєте латину?
– Бувають хвилини, коли мої шкільні знання цієї мови здаються мені досить свіжими, – відповів Петр.
– Тим краще, – сказав патер. – А він, себто цей шахрай, навіть не знав, у якій країні і де взагалі знаходиться та Кукань, звідки нібито походить його рід. І хоча його було попереджено, що Його святість – людина досить самолюбна й через те з великою святобожністю ставиться до свого звання намісника Божого на землі, він, стоячи перед ним, не зміг скористатися цією обізнаністю.
– Дякую, це