У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Ти, певно, маєш багато онуків, - каже Агнеса перше, що спадає на думку, аби порушити гнітючу мовчанку.- Мігель одружився ще при мені, а Хуан...
- Нема Мігеля, нема Хуана, нема більшості з тих, кого ти знала... Ось послухай... Того літа ми подалися ген за гори, і нам добре велося спочатку, бо живуть по пригорах люди, схожі говіркою і звичаями на наших басків. Усього у нас було досить того літа, і ніколи наша молодь так багато не співала і з таким запалом не танцювала. Та недурно з давніх-давен відомо: після великих радощів приходить велике нещастя. І воно звалилося, мов грім серед ясного неба, наче чорна чума, про яку ми від прапрадідів чули...
Скупо ронячи слова, Адела розповідала, як поневірявся табір, коли почалася війна, як переганяли його з місця на місце, як прирекли німці, що захопили на той час Францію, усіх циган на винищення. Небагатьом чудом пощастило врятуватися з-за колючого дроту, та й то після того, як наймолодших і найдужчих забрали і кудись завезли. Втікачам довелось пішки, неходженими стежками, перетинати гори, встеляючи ці стежки трупами померлих від голоду, спраги, знесилля...
- Ось де посіялось сім'я мого роду, де полягли невістки й онуки... А сини... кажуть, спопелили їх разом з іншими циганами у печах пекельних, і знялися вони вгору чорним димом...
- Як же ти вижила, стара і квола? - Приголомшена розповіддю Адели, Агнеса не помічала, що по щоках її течуть сльози.
- Треба було рятувати інших. Петро вів, а я корінці поживні відшукувала, гоїла рани зіллям, відшептувала... Вийшло нас з півста, а прийшла жменька. Заново на все довелось збиватися, циган гуртувати... Якби не Петро...
Адела замовкла, поринувши в свої сумні думи, потім, махнувши рукою, підвелася і почала порпатись серед лантухів і клумаків, витягати з схованок усі свої припаси: велике коло овечого сиру, кусень копченого м'яса, прісні коржі, низку в'яленої риби, маслини.,.
- Давай я, ти краще посидь, - намагалася допомогти їй Агнеса, та стара рішуче наказала:
- Сиди! Розкажи краще, чому ніколи не озвалася? Шукали ми того пана, що тебе завіз, та, казали, кудись за моря і гори подався. Куди ж ти поділася?
Вперше Агнеса могла поговорити про свою долю з жінкою, та ще з жінкою, в якійсь мірі причетною до того, що з нею сталося, і в її душі мов греблю прорвало. Почавши з того, що найбільше її мучило, -хвороби Їрене, Агнеса змалювала страшну автомобільну катастрофу, свій відчай, коли в доньки відібрало ноги, скорботу за чоловіком, до якого вона після народження дитини почала звикати, хоч відразу після шлюбу руки хотіла на себе накласти, такий він їй був осоружний і немилий... Закінчила Агнеса теж хворобою Їрене.
- Вона, мов квіточка з зламаним стеблом. Здається, ось-ось зів'яне. Ой, Адело, власні ноги б відрубала і їй приставила аби вона тільки могла ходити! Всю кров би з себе висотала!
- А так, серце матері завжди однакове, б'ється воно під гарною сукнею чи під таким дрантям, як у мене... Шкода, не прийшла раніше - вдосвіта ми знімаємось з місця... може, чим би допомогла. Вмію я гоїти рани, перелами, від сухот у мене різні трави є, від кольків корінець... є зілля, щоб жовч розігнати і таке, що кров погану очи.щає... від лихого ока, від шалу... приворотне і відворотне... від грудниці і від пропасниці.
Адела, мов у трансі, перелічувала назви трав і хвороб, які вони лікують, силкуючись знайти з-поміж них такі, які б змогли допомогти Маріїній доньці. Враз очі її радо засвітилися, вона кинулася до своїх мішечків і почала їх обмацувати і обнюхувати, вибираючи потрібні.
- Ось з цього і ще з цього... від ломоти і гризоти, а звідси - щоб спинка не боліла, а це, щоб хвороба личка не жовтила...- Промовляючи, Адела відсипала з кожного мішечка по кілька щіпок цвіту, листя або корінців на полотняний клапоть, потім зав'язала все у вузлик і простягнула Агнесі.
- На, Маріє, і пильно слухай, що тобі казатиму. Звариш це зілля в семи кухлях води. І сім разів по кухлю підливай у купелю. А потім усю воду збери, тільки так, щоб і краплі не пролилося, і рівно опівночі віднеси цю воду на скелю найвищу, де вітри гуляють. Сім разів вкло-нися вітрам і так сім разів прокажи: "Недуга найдена, наслана, подумана, погадана, недуга вітрова, водяна, зем-ляна, вогняна, я тебе виговорю, на сім вітрів пускаю: з очей, з плечей, з грудей-пагрудей, з серця-пасерця, з живота-паживота, з рук, з ніг, з кості-пакості, з крові-пакрові, з семидесяти суглобів. Я тебе виговоряю, за семи вітрами пускаю. Тут тобі не бувати, крові не спивати, наглою смертю помирати! Я тебе висилаю на моря глибокі, на гори високі, у прірви небачені, у хащі неходжені, де люди не ходять, де дзвони не дзвонять. Там тобі напуватися, там тобі накупатися, там тобі нагулятися, з братчиками повидатися!"
Агнесі стало моторошно від палкого погляду старої і від урочистого тону, з яким вона вимовляла слова замови. На мить її охопив містичний страх перед незбагненними силами, що керують долею людини. Та перед очима промайнули картини дитинства, усі ті Маріанни і Луїси, яких при ній старі циганки навчали прийомам ворожіння та як краще дурити легковірних. Дехто з циганок справді знався на лікуванні травами, та їх вміння не сягало далі вигоювання ран і лікування звичайної простуди.
"Бідна Адела, ти ж і своїх очей не можеш вилікувати!"- подумала Агнеса, але, щоб не образити старої, тричі повторила за нею слова замови і дбайливо сховала за пазухою вузлик з зіллям.
- Спасибі, Адело! А щоб і ти мене не забула, візьми ось.- Агнеса зняла з плечей білий шарф, який вона про всяк випадок захопила в дорогу.- Він теплий і в негоду тобі здасться.
Загрубілими, шорсткими пальцями стара циганка обережно погладила пухнасту шерсть, потім притулила шарф
