"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Марков розсміявся:

— Правильно, Ганно Сергіївно.

Група піднімалася зеленим косогором, на вершині якого було видно самотню хатину без прибудов. Біля неї стояв і, закривши від сонця очі рукою, дивився на тих, що йшли, сивобородий дід у довгій сорочці без пояса.

— Дозорець наш на посту, — дивлячись вперед, сказала Ганна Сергіївна. — Наш дід Митрофан. Найстаріший тут. Взимку німці дізналися, що йому за сто років, приїхали зняти його на кіно і щоб він на весь світ сказав спасибі Гітлеру. Народ зігнали. А дід прикинувся глухонімим: мекає, і все. Вони і так і сяк — ніяк не виходить! А навколо народу зібралося, усі Митрофана знають, і знають, що він великий мастак потеревенити. Так жодна людина не виказала діда! Навіть поліцай був при цьому з місцевих, теж знав, що дід не глухонімий, а промовчав. На тому кіно і закінчилось. А дід з того часу розмовляє тільки з командиром партизанського загону, та ще от зі мною недавно заговорив.

Біля діда Митрофана не спинялися, треба було поспішати. Тільки Ганна Сергіївна затрималася біля нього на хвилину, потім, наздогнавши групу, сказала Маркову:

— Дід тривожиться за село Комарівку, каже, що там куряву було видно на дорозі, так що ми на всякий випадок підемо лівіше.

Наприкінці дня Ганна Сергіївна передала групу іншому чоловікові.

— Це буде товариш Огарков, — сказала вона, — голова діючої сільради.

Огарков виявився похмурим, мовчазним чоловіком років на сорок; можливо, що розмовляти йому заважала задишка. Ішли досить швидко: треба було вийти з лісу, поки не стемніло.

— Як же це ви зуміли свою сільраду зберегти? — спитав Марков.

Огарков відповів не зразу, пройшов ще кроків з п'ятдесят. Потім, розриваючи фрази задишкою, сказав:

— Перевиборів не було… Значить, повинні працювати… От і все…

Опівночі Марков уже розмовляв з товаришем Олексієм. Вони сиділи в просторій добротній землянці за великим столом, покритим червоною матерією. Над ними висіла яскрава електрична лампочка з домашнім оранжевим матер'яним абажуром.

Усе тут, у лісі, дихало впевненістю. І самий вигляд партизанів, що зустріли групу Маркова на узліссі. І безперервні оклики вартових, коли вони йшли лісом. І замріяний голос гармошки на базі, почувши який, Марков у першу хвилину не повірив своїм вухам. І ритмічний стукіт движка, що давав світло. І солдатська кухня, від якої мирно слався дим і тягло запахом підгорілої гречаної каші.

Вони розмовляли віч-на-віч. Марков розповів про свій план переходу в місто.

— Без вашої допомоги нам цього не зробити, — сказав він. — Та і порада потрібна. А насамперед я хотів би знати вашу думку: чи можливо це взагалі?

— Зробити це можна, — відповів товариш Олексій, але потім надовго замовчав, куйовдячи рукою свій густий сивий чуб. — Підготувати все треба не кваплячись. Ідеться, як я розумію, не про одну людину.

— Щодо групи бійців, яку я беру з собою, — вів далі Марков, — становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.

— Ми повинні перевірити самі…— Записавши адресу, товариш Олексій спитав: — Який строк ви собі призначили для переходу?

— Протягом місяця, — відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.

— Ну що ж, за місяць ми встигнемо, — щось обдумуючи, сказав товариш Олексій.

— А раніше не вийде? — не втерпів Марков.

— Діяти навмання і напролом ми могли, коли тільки починалася боротьба. А тепер зобов'язані діяти тільки напевно. Місяць, не менше, і тоді ми повністю відповідаємо за ваш перехід до міста.

Обміркувавши деталі переходу, вони заговорили про інше.

— Дуже мене непокоїть гестапівська обробка міської молоді,— сказав товариш Олексій. — Ми вдячні вашим товаришам за передачу нам адрес бойових і надійних хлопців. Вони вже діють за нашими вказівками. Але загроза утворення з хлопців карального загону не усунута. За нашими даними, майже сотня хлопців попала в це діло.

— Кравцову наказано зробити все, щоб зірвати цю витівку гестапо, — сказав Марков.

— Викопати такий наказ нелегко… — Товариш Олексій помовчав і спитав: — Ви знаєте, що поблизу міста розташувався штаб і підсобні господарства генерал-зрадника Власова?

— Знаю.

— Часом вашої людини там нема?

— Є. Тільки недавно направили.

— Він такий рудуватий хлопець? — спитав товариш Олексій.

— Так, — відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.

— Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.

— Добре. Дякую, — неуважно промовив Марков і спитав: — А може, відкликати його звідти, щоб він не заважав вашим?

— Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. — Товариш Олексій подивився на годинника. — Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.

Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.

— Привіт товаришеві Олексію! — перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.

— А-а! Начальник аеродрому. — Товариш Олексій подав йому руку. — Здоров! Як справи?

— Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.

— Охорону виставили?

— Миша не пролізе.

— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. —