"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Він так і не відповів. Вона образилась, промовчала. І хоч уже наступного дня вони про цю розмову наче забули і все було як і раніше, Галю в глибині душі гнітила неясна підозра, що Альоша все-таки не зовсім такий, яким вона бачила його в своїй уяві.

Тієї фатальної неділі, коли по радіо оголосили про початок війни, першим подзвонив Альоша.

— Ти слухаєш радіо? — спитав він.

— Так, — відповіла Галя і замовкла. Вона нічого не могла сказати: за кілька хвилин до Альошчиного дзвінка батько пішов з дому, пішов на війну. Він поцілував її і сказав: «Ти, Галченя, сама знаєш, що тобі робити. Тільки спершу з'їздь до мами на дачу й скажи їй, щоб вона їхала до Віри в Омськ. Самій їй у Москві буде важко». І пішов. Біля під'їзду вже нетерпляче сигналила прислана по нього машина.

— Галю, ти мене чуєш? — тривожно спитав Альоша.

— Так.

— Що ти збираєшся робити?

— Ти ж знаєш, що я робитиму. Але зараз я повинна їхати до мами на дачу.

На дачу в Малаховку вони поїхали разом. Усю дорогу більше мовчали, — про що не заговорять, усе Галі здається, що зараз говорити про це недоречно. З подивом і мимовільним страхом дивились вони, як миттю змінився вигляд їхнього рідного міста і його людей.

Мама вже поїхала в Москву — вони розминулись. Коли повертались назад, Галя спитала просто і навіть байдуже:

— Коли ти підеш до військкомату?

— Завтра. Сьогодні ж неділя.

Весь понеділок Галя пробігала по місту: вона оформлялась радисткою в авіацію. У вівторок вона кілька разів дзвонила Альоші, але ніхто до телефону не підходив. У середу не витримала й пішла до нього додому. У дверях квартири зустрілася з його вітчимом.

— Альоша дома? — спитала вона.

— Альоша? — Альошин вітчим здивовано дивився на неї.— Навіщо вам він?

— Він мені дуже потрібен! Дуже!

Вітчим якось чудно посміхнувся й сказав:

— Ви, голубонько, спізнились. Учора ввечері я відправив його з матір'ю до своїх родичів.

— Куди? — майже пошепки спитала Галя. Він непевно повів рукою.

— Далеко, голубонько, дуже далеко. Можете за нього не турбуватись.

— А до військкомату він не ходив?

— А що йому там робити? Словом, голубонько, все це уладнано, і він поїхав. Пробачте, я поспішаю.

Цокаючи підкованими штиблетами, помахуючи портфелем, він став опускатися сходами.

В цю хвилину Альоші не стало. Вона просто не могла думати про нього. Від усього, що було колись Альошею, їхньою дружбою, їхнім коханням, лишився тільки неминаючий біль у серці. Вона заборонила собі думати про нього. Але хіба послухається серце?

Замість авіації Галю направили в держбезпеку і незабаром включили в оперативну групу Маркова. Марков і Старков, які розмовляли з нею, побачили в ній вольову, сміливу дівчину, яка ні про що, крім майбутньої бойової роботи, і думати не хоче. Такою її знали потім і всі учасники групи.

Тут, у тилу ворога, перебуваючи серед людей, для яких боягузтво було просто незбагненним станом душі, Галя ще нещадніше оцінила вчинок Альоші. Вона заздрила жінкам і дівчатам, які були дружинами або коханими її товаришів по зброї.

Якось Рудін сказав. їй, що його дружина евакуювалася в Середню Азію.

— Вона у вас хороша? — сердито спитала Галя.

Рудін розсміявся.

— Найкраща з усіх!

Найбільше Галя думала про Рудіна. Може, це було через те, що йому випала, як їй здавалось, найважча і найрискованіша справа. Найсильніше враження на неї справило те, як він попрощався з нею, йдучи на операцію. Спитав сміючись: «Моїх радіограм перекручувати не будеш?.. Слухняною будеш?..» — весело помахав рукою, насунув кепку й пішов. Пішов майже на вірну смерть. «От як поводяться справжні герої», — думала вона. З цієї хвилини її схиляння перед Рудіним стало ще й тривогою за нього.

Останнім часом у Галі зав'язалась ніжна дружба з маленьким ад'ютантом Маркова Колею. Вона вчила його радіосправи, і її смішило, коли він, надівши на голову навушники, злякано так позирав на світ. Колі ще не було шістнадцяти років. «Стукне у вересні», — неохоче говорив пін. І хоч Галя була старшою за нього лише на три роки, вона ставилась до нього з поблажливістю дорослої і з дбайливою ніжністю старшої сестри. Стежила, щоб він регулярно мився, чого він дуже не любив робити, і на кожне її нагадування про це по-хлопчачому ображався. Вона лишала йому пайкові солодощі, які він одразу ніколи не брав. «Що ти, їй-богу, — обурювався він, — маленький я, чи що?».

Якось Коля раптом спитав у неї, чому вона буває сумною? Запитання хлопчини захопило її зненацька, і, сама не знаючи навіщо, просто в ній, мабуть, весь час жила потреба поділитися з ким-побудь своїм горем, вона під великим секретом розповіла Колі про Альошу. Хлопчина вислухав її серйозно і тихо промовив: «Я це розумію». З цього моменту Галя стала ставитися до нього ще ніжніше і дбайливіше, ніби він став ще дорожчий після того, як вона довірила йому свою велику таємницю.

Колю всі любили. Навіть суворий Будницький. Він подарував хлопцеві відібрану в німця губну гармошку, яку перед тим цілу годину кип'ятив у котелку. Марков теж прив'язався до Колі. Він, можливо, більше за інших усвідомлював свою відповідальність за долю хлопчика і не раз збирався вирядити його на Велику землю. Іноді Коля малював портрети бійців Будницького. Малював швидко й дивовижно точно схоплював у обличчі найхарактерніше. Якось Марков сказав йому, що хоче відправити його на Велику землю вчитися малювати. Хлопчик, не дослухавши, заплакав, утік із землянки, і потім цілу годину Будницький шукав його в лісі. Більше Марков з ним про це не починав розмови. А Галя стала головним спільником Колі в його