"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
Після обіду Савушкін сказав Хорману, що йому треба з’їздити побачити одного корисного чоловічка, і покотив на мотоциклі до призначеного місця зустрічі з Решетовим. Він мав тепер у своєму розпорядженні старенький мотоцикл «БМВ», якого дістав йому Хорман.
День був ясний і не жаркий, хоч сліпуче сонце гулялов безхмарному небі. Та все ж це було ще не літо, а та пора, коли ріки вже увійшли в береги, але в заплавах крізь ніжну зелень ще поблискувала вода, що лишилася після повені, коли надвечір від усієї землі віє прохолодою, вогкістю, коли крони дерев і чагарники ще не стали щільним зеленим масивом і крізь них прозирають далі.
Кілометрів за два від Поворотної Савушкін поставив мотоцикл у кущі, пішки пройшов до каплички і там, сівши на пеньок, заходився писати донесення. Навколо — німі простори немов забутої людьми землі. Звідси було далеко до людних доріг, і німці тут з'являлися рідко. Зате дедалі сміливіше почували себе партизани. Розсипане на пагорку село, яке здалека бачив Савушкін, було одним з опорних пунктів партизанів. Там вони мали кілька надійних помічників, включаючи і Решетова. А втім, про те, що поліцай там «свій», знав тільки командир партизанського загону, але навіть він не міг вдатися по допомогу до Решетова без дозволу підпільного райкому партії.
Написавши донесення, в якому уточнювались райони будівництва «Сірого пояса», Савушкін замислився. Все-таки і це його донесення точної схеми бетонованих вузлів ще не давало. Яснішою стала тільки та смуга простору, яку німці називали «Сірим поясом», але довжина пояса була понад сто п'ятдесят кілометрів, а ширина доходила до двадцяти. Де точно на цій смузі сховаються в землю бетонні фортеці, Савушкін поки що не знав і не був упевнений, що йому пощастить дізнатися про це в майбутньому.
Сховавши донесення під корінь пенька, Савушкін простелив куртку й приліг. Сонце вже спускалося до далекого горизонту.
Він прокинувся з неясним відчуттям, що його розбудили. Трохи підвівся, оглянувся — нікого… Верхній край сонця лежав на горизонті вогненною шапкою. З лісу віяло холодом, і, як і раніше, весь широкий простір навкруги був затоплений тишею. Але тривога, з якою він прокинувся від короткого сну, не зникала. Раптом він помітив якийсь рух за рогом каплички. Савушкін підвівся й поволі пішов до дороги так, щоб пройти повз каплицю. Ступивши два-три кроки, він побачив, що за кущем, який приріс до стіни Поворотної, стоїть хлопчак, який у міру наближення Савушкіна обережно переступав вліво, видно розраховуючи весь час лишатися за кущем. Савушкін наддав ходу, і хлопчина не встиг сховатися.
— Ти що тут робиш: — крикнув Савушкін, не зупиняючись.
— А ти що робиш? — в свою чергу, хриплим баском спитав хлопчина. Йому було років шістнадцять, не більше. Хлопець запустив руку за борт підперезаного ременем піджака.
— Не дурій! Вийми руку, — спокійно сказав Савушкін і підійшов до нього.
Хлопчина поволі вийняв руку й ступив крок назад.
Савушкін дивився на нього спокійно і дружелюбно, а хлопчина з переляком у ледь перекошених очах.
— Та не бійся, не бійся. Скажи-но краще, он у тому селі німці є? — спитав Савушкін.
— Нема, — тихо відповів хлопчина і, схаменувшись, виправився: — А може і є, не знаю.
— Сам звідки?
— Тутешній, — хлопчина непевно повів головою вбік.
— Ну от, а я нетутешній, пробираюсь додому в Мінськ, боюсь, як би німці не затримали.
— Недавно дорогою не ти на мотоциклі їхав? — спитав хлопчина.
— Ні. Я теж його бачив.
— А звідки йдеш?
— Утік із земляних робіт у німців.
— А-а… Це не вас недавно в Смоленськ гнали?
— Ні. Нас ще в квітні мобілізували.
Вони посідали рядом на мохуватих купинах і поволі розговорилися.
— Весь народ з місця позганяли, все життя покалічили, — серйозно, як дорослий, сказав хлопець. — Ніхто тепер не знає, де його дім.
— Ти вчився?
— Аякже, сім класів закінчив. Цього року збирався до технікуму, чекав, коли братан з армії повернеться, та не дочекався.
— Ким же ти хотів стати?
— Фельдшером.
— А ким став тепер?
Хлопчина спідлоба поглянув на Савушкіна.
— Ніким. Кручусь, як би прожити, і все.
— Брешеш.
— Їй-богу, правду кажу!
— Брешеш, — розсміявся Савушкін.
— Ні, не брешу, — уперто сказав хлопчина, а сам усміхнувся.
— Ex ти, конспіратор! Як звати?
— Олексій.
Савушкін спитав, як йому ближче вийти на Оршу; Олексій почав пояснювати, раптом замовк на півслові і подивився в напрямі села.
— Що ти там побачив? спитав Савушкін.
— Тихо! — наказав хлопець, не відриваючи погляду під села. — Так і є, поліцай на велосипеді котить. Ну, бувай здоров, мені треба тікати.
Хлопчина схопився і пригнувшись побіг кущами в ліс.
Так, це їхав Никанор Решетов, прямуючи на побачення з Савушкіним.
Велосипедист наближався. Савушкін уже бачив точно, що це Решетов, бачив автомат, що теліпався в нього на грудях. «Як же тепер бути? Хлопчина ж десь поблизу…»
Савушкін підвівся, вибіг на дорогу й пішов назустріч велосипедисту. Було видно, що Решетов його помітив. Він перестав крутити педалі й повільно їхав, оглядаючись на всі боки.
Вони зійшлися біля містка. Решетов зіскочив з велосипеда.
— Що сталося?
— Нічого страшного… — Савушкін розповів про хлопчину.
Решетов усміхнувся в жовті, прокурені вуса:
— Не косоокий він трохи?
— Косоокий.