Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
- Залиште вашу руку при собі! Потиснути один одному руки ми можемо після повернення в місто, а без кінця тиснути їх, їй-богу, безглуздо!
Розділ одинадцятий
Звичайно, я щиро радів з майбутнього побачення, хоча мене й діймав цілком зрозумілий острах при думці показати Зузу ці ризиковані малюнки, що вочевидь переступали межу дозволеного. Адже до чарівного тіла Зази, зображеного на них у різних позах, я примальовував голівку з характерними пасмами на вухах, і думати про те, як Зузу поставиться до такого зухвалого портретування, було мені трохи лячнувато. До того ж я запитував себе, чому цьому побаченню в альтанці Кукуків неодмінно має передувати сніданок і чому я мушу розігрувати комедію, що йду додому? Якщо Зузу завжди сидить там на самоті після сніданку, то я міг би в будь-який день, ніким не помічений, прийти до олеандрової лавки, а особливо в час сієсти. Ох, якби ж то я міг з’явитись на побачення без цих триклятих і геть нездалих малюнків!
Чи тому, що я не смів цього зробити, чи з остраху перед обуренням Зузу, — бог його знає, в які форми воно могло вилитись, — або ж через те, що нові захоплюючі враження, про які зараз розповім, приглушували цю потребу в моєму серці, чуйному до всілякої новизни, — так чи інакше, але минав день за днем, а я не квапився скористатися її пропозицією. Змушений ще раз повторити, що в моїх почуттях під напливом нових вражень намітився своєрідний поворот. Підкоривши мене своєю похмурою урочистістю, певні події з години на годину змінювали моє ставлення до двоєдиного образу: одну його половину, материнську, тепер заливало сильне криваво-червоне світло, від чого інша чарівно юна дочірня половина відступала в тінь.
Напевне, я вдався до цього порівняння — світло й тінь — тому, що під час бою биків таку значну роль відіграє відмінність між частиною амфітеатру, яка сліпучо освітлена, та тією, що перебуває в затінку, причому перевага віддається, звичайно, тінистій, на якій сидимоми, представники вищого світу, тоді як простолюд змушений пектися на нещадному сонці… Проте я заговорив про бій биків так, ніби читач знає, наскільки важливим для мене виявилося це надзвичайне, споконвічно іберійське видовище. Але писати книжку — не те саме, що говорити із самим собою. Книжка вимагає послідовности, обдуманости й не допускає раптових стрибків.
Насамперед слід сказати, що моє перебування в Лісабоні наближалося до завершення; настали вже останні дні вересня. З дня на день мав повернутися пароплав «Кап Аркона», і до мого від'їзду залишалось не більше тижня. Тож мені й заманулося в другий і останній раз відвідати музей Scкncias Naturaes на руа да Прата. Я хотів ще раз побачити білого оленя у вестибюлі, доісторичного птаха, бідолаху динозавра, гігантського мурахоїда, чарівну нічну мавпочку й, далеко не в останню чергу, наймиліше неандертальське сімейство, а також давню людину, що презентує букет квітів сонцеві, яке сходить. Так я і вчинив. Якось вранці, з серцем, сповненим вселенської симпатії, я пройшов без жодного супроводу по кімнатах і залах першого та підвального поверхів цього кукуківського творіння, не забувши, звичайно, на хвильку зазирнути до кабінету господаря, — нехай таки знає, що мене знову потягло сюди. Він, за звичаєм, зустрів мене привітно й душевно, похвалив мою прихильність до його музею й зробив мені таку пропозицію.
Сьогодні, в суботу, день народження принца Луї-Педро, брата короля. На честь цієї події завтра, тобто в неділю, о третій годині пополудні призначено Corrida de toiros, бій биків, на якому буде присутній сам принц; він, Кукук, разом зі своїми паніями й паном Уртадо теж має намір від відати це народне видовище. У нього є квитки на тіньову трибуну, в тому числі й для мене. На його думку, то над звичайно вдалий збіг обставин, що для мене, як мандрівця з освітньою метою, випала несподівана нагода бути при сутнім на португальській кориді. А що думає про це сам мандрівець?
Я думав про це не без остраху, у чому йому й зізнався.
Мене лякає вигляд крови, сказав я, та й взагалі, наскільки я себе знаю, ця традиційна різанина навряд чи принесе мені задоволення. Ось, наприклад, коні. Я чув, що бик нерідко розпорює їм черево так, що вивалюються нутрощі; дивитися на це мало приємного, та й сам бик викликатиме в мене жаль. Звичайно, можна заперечити, що видовище, яке витримують нерви паній, для мене й поготів має бути стерпним або навіть цікавим. Але пані — споконвічні іберійки і зріднилися з цим жорстоким звичаєм, тоді як я — іноземець, який не звик… і так далі в цьому сенсі.
Кукук поспішив мене заспокоїти. Мовляв, я даремно склав собі таке надто відразливе уявлення про це свято. Корида, звичайно, річ серйозна, але не огидна. Португальці люблять тварин і до огидного це видовище не доводять. Що ж до коней, то на них здавна надягають товсті захисні попони, що оберігають їх від серйозних поранень, а бик, врешті, тут приймає значно шляхетнішу смерть, ніж на бійні. Крім того, я ж завжди можу дивитися не на арену, а на святково-вдягений натовп, що заповнює ряди амфітеатру, на загальний вигляд цирку, вельми мальовничий і сповнений етнографічної своєрідности.
Ну що ж, погодившись, що гріх проґавити таку нагоду, я подякував професорові за увагу. Ми домовилися, що я завчасно чекатиму в своєму екіпажі біля станції канатної дороги, щоб разом із родиною Кукук їхати до цирку. Можна заздалегідь сказати, додав професор, що переповненими вулицями ми просуватимемося вкрай повільно. Я переконався у правильності його передбачення, коли в неділю, боячись спізнитися, вже о чверть на третю вийшов з готелю. Справді, таким Лісабона я ще не знав, хоча провів тут уже не один недільний день. Мабуть, тільки корида й могла такою мірою розбурхати його. Вся неосяжно широка, респектабельна Авеніда була забита різними екіпажами, возами, запряженими кіньми, мулами, а також верхівцями на ослах та пішоходами, і так на всіх вулицях, якими мій екіпаж пробивався кроком через неймовірну штовханину. З усіх провулків і закапелків, зі старого міста, з передмість та навколишніх сіл текла юрба сільських жителів і городян, святково вбраних у строї, щойно добуті зі