Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
- Ви знову залицяєтесь до мене, Луї (так, так, наодинці вона стала іноді називати мене Луї, як я її — Зузу), верзете солодкі дурниці й дивитесь на мене своїми блакитними очима, — які, ви самі це знаєте, в поєднанні з білявим волоссям так дивовижно контрастують з вашою смаглявою шкірою, що навіть не знаєш, що про вас і думати, — дивитесь наполегливо, щоб не сказати — нахабно. І чого ви від мене хочете? Чого ви домагаєтеся цими улесливими словами та млосними поглядами? Чогось невимовно смішного, абсурдного й дитинно-неапетитного. Я сказала «невимовно», та насправді нічого невимовного тут немає, я вам усе скажу. Ви хочете, щоб я погодилася обійматися з вами; природа подбала розділити, відокремити одну людину від іншої, а тепер ми, по-вашому, повинні обніматися. Ви притулитесь ротом до мого рота, наші ніздрі будуть хрест навхрест, і один буде відчувати подих іншого — огидна непристойність і нічого більше, тільки чуттєвість примудрилася обернути його на насолоду. Так, так, а те, що криється під словом «чуттєвість», — це трясовина нескромности, в яку ви намагаєтеся нас заманити, хочете, аби ми обоє втратили глузд, ми, дві цивілізовані істоти, поводилися як людожери. Ось до чого зводяться ваші залицяння.
Вона замовкла й зуміла залишитися абсолютно спокійною, жодного виснаження, навіть подих її не прискорився після такого вибуху відвертости, який, проте, був не стільки вибухом, скільки неухильним дотриманням тези про те, що «речі слід називати своїми іменами». Я теж мовчав, зляканий, зворушений і засмучений.
- Зузу, — промовив я нарешті, тримаючи руку над її рукою, але до неї не торкаючись, потім, наче захищаючи Зузу, я цієї ж рукою провів у повітрі над її волоссям — в зад і вперед. — Зузу, ви завдаєте мені болю, тому що такими словами, не знаю вже як і назвати їх — черствими, жорстокими, можливо, занадто правдивими і саме тому правдивими тільки наполовину, ні, зовсім не правдивими, зриваєте ніжне запинало, що оповиває мені серце і розум, зачарований вашою вродою. Не смійтеся над «пеленою». Я навмисне, свідомо кажу так, тому що прагну поетичними виразами захистити поезію любови від ваших злих карикатурних промов. Ну хіба можна такими словами говорити про кохання і про те, чого воно домагається! Любов нічого не домагається, вона нічого не хоче, крім себе самої, ні про що, крім себе самої, не думає, вона сама по собі й оповита власним серпанком; будь ласка, не фуркайте, не морщіть свого носика, я вже сказав, що навмисне вибираю поетичні, тобто просто пристойні вирази, коли говорю про любов, бо любов завжди пристойна, а ваші злі слова забігають далеко наперед на її шляху — шлях, про який вона нічого не знає, хоча йде лише по ньому. Скажіть на милість, ну як ви говорите про поцілунок, те найніжніше поєднання у світі, мовчазне й чарівне, як квітка! Про це ненавмисне, майже мимовільне, солодке знаходження одне одного двох пар уст, коли почуття ні до чого іншого не прагне, бо поцілунок і є підтвердженням неймовірної блаженної єдности двох істот!
Присягаюся, саме так я говорив. Так говорив тому, що манера Зузу облаювати любов і справді здавалася мені дитинною, а поезію я вважав менш інфантильною, ніж черствість цієї дівчинки. Але поезія давалась мені легко завдяки непевності мого існування, і розводитися про те, що любов нічого не домагається, не думає ні про що, крім поцілунку, мені теж було неважко, бо в ірреальності мого існування мені не було дозволено думати про реальне, скажімо, про те, щоб просити руки Зузу. Я міг хіба що спробувати спокусити її, але тут обставини чинили мені занадто багато перепон, і головною перепоною була її фантастична прямолінійність, абсурдно неприкрашене уявлення про комічну непристойність любови. Досить послухати, хоча й не без почуття гіркоти, як вона повставала проти поезії, яку я закликав на допомогу.
- Па-та-ті-па-та-та! — вигукнула Зузу. — Запинало, серпанок і чарівний поцілунок-квітка! Все лише солодкаві балачки, аби втягнути нас у вашу хлоп'ячу зіпсутість! Фе, поцілунок — тонке, мовчазне спілкування! З нього якраз все і починається, mais oui,[204] але власне, він вже є всім, toute la lyre,[205] і в той же час найгіршим з усього. І чому? А тому, що вашій любові потрібна шкіра, саме шкіра, тілесний покрив, а на губах шкіра ніжна, під нею відразу кров — і звідси поетичне злиття вуст; вони, ці ніжні уста, куди тільки не спрямовуються, тому що все, що вам потрібно, це голими лежати з нами, шкіра до шкіри, і спонукати нас до безглуздих занять, які зводяться до того, що одна жалюгідна людина губами й руками ялозить по пахучій поверхні іншої, й обидва вони не соромляться цього ницого, сміховинного заняття й не думають про те, — бо це відразу отруїло б їм задоволення, — про що я одного разу вичитала в духовній книзі:
Людина — гарне, осяйне створіння,
Ну а всередині лиш тельбухів смердіння.
- Це мерзенний віршик, Зузу, — відповів я, докірливо і з гідністю похитуючи головою, — мерзенний, хоча він і скидається на духовний. Я готовий прийняти всю вашу черствість, але віршик — даруйте, він волає до небес. І знаєте чому? Так, так, я певен, що хочете знати, і я скажу вам. Та тому, що цей підступний віршик прагне зруйнувати віру в красу і форму, в образ і мрію. Але чим було б життя та радість, без якої немає життя, якби не було видимої поверх ні, яка полонить наші почуття? Слухайте, що я вам зараз скажу, чарівна Зузу. Ваш релігійний віршик гріховніший найгріховнішої хіті, оскільки отруює задоволення, а отруювати задоволення життя не тільки гріх — то вже сатанинське діяння. Ну, що ви мені скажете? Ні, ні, я питаю не для того, щоб ви мене переривали. Я ж не заважав вам говорити, хай би які черстві були ваші слова, тоді як я відповідаю шляхетними словами, й вони самі злітають у мене з язика. Якби все було так, як говориться в цьому шкідливу віршикові, то непорушною дійсністю,
