Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Я прийшов завчасно й опинився сам на корті. Там був будиночок, що служив для роздягання та зберігання тенісного причандалля. Я увійшов до нього, зняв куртку, взяв ракетку, кілька штук гарненьких, білих як сніг м'ячиків і, повернувшись на майданчик, почав вправлятися в маніпулюванні цими предметами. Легенько підкидав м'яч на пружній сітці ракетки, а коли він високо підстрибував — ловив його в повітрі або всім відомим рухом, що нагадує легкий рух лопатою, піднімав із землі на ракетку. Щоб розім'яти плечі й випробувати силу, необхідну для подачі, я посилав його звичайним прийомом або back hand[196] через сітку — досить умовно, звичайно, бо здебільшого мої м'ячі вдарялися об неї, летіли за протилежну межу поля або, якщо я ставав надто завзятим, то й через дротяну огорожу майданчика.
Так, із задоволенням стискаючи руків’я чудесного знаряддя гри, гасав я в single[197] з невидимим супротивником, і за цим заняттям мене й застала Зузу Кукук, що з'явилася разом з двома партнерами, юнаком та дівчиною, теж з ніг до голови в білому, що, як з'ясувалося, були не братом і сестрою, а кузеном і кузиною. Його звали, здається, Коста, а може — Куна, її — якщо не Лопес, то Камоенс, точно я вже не пригадаю.
- Погляньтено, маркіз тренується соло. Це виглядає досить цікаво, — глузливо оголосила Зузу й взялася знайомити мене з обома своїми супутниками, які хоч і були дуже витонченими, але безмірно поступалися їй у принадності, незабаром я вже знайомився з членами клубу, що якраз підійшли, паніями й чоловіками: Салдаха, Віченте, де Менезес, Феррейра і як там їх ще всіх звали.
Гравців зібралося разом зі мною вже чоловік з дванадцять, проте четверо, розбазікуючи й сміючись, сіли на лавку, добровільно взявши на себе роль глядачів. Решта розійшлася по майданчиках. Зузу і я опинилися один проти одного на одному з них. Якийсь довготелесий молодик видерся на місце судді, щоб відзначати й оголошувати, кому зараховується удар, а також всі аути, ґейми й сети.
Зузу стала біля сітки, а я залишив це місце своїй парт нерці, зеленоокій панночці з жовтуватим кольором обличчя, відійшов до задньої межі й, надавши своєму тілові максимально зібраного положення, приготувався до гри. Першим подавав партнер Зузу, вже згаданий тут юний кузен, і треба сказати, що подача в нього була сильна. Проте перший м'яч мені вдалося відбити таким точним і низьким ударом, що Зузу навіть поблажливо промовила: «Ну що ж!» Але потім я накоїв купу дурниць і, приховуючи за метушливою біганиною та стрибками своє цілковите невміння, сильно збільшив рахунок противника. Далі, з удаваною холоднокровністю й недбалістю, я запускав відчайдушні «свічки» і взагалі проробляв з м'ячем якісь неймовірні виверти, які разом з моїми безбожними аутами або ударами в сітку збуджували веселощі у глядачів, проте завдяки самій лише інтуїції мені часто вдавалися удари, які дивним чином не в'язалися з моїм цілковитим неуцтвом у цьому виді спорту, від чого могло скластися враження, що я зумисне граю абияк і не поспішаю продемонструвати свої здібності. Я спантеличував партнерів і глядачів то неймовірною стрімкістю подачі, то тим, як «гасив» м'яч точно в поле, то тим, як з різних точок майданчика відбивав просто неможливі м’ячі — і всім цим я був зобов'язаний тим горінням і підйомом, які відчував у присутності Зузу. Як зараз бачу себе, як я приймаю важкі драйви справа — одна нога у мене витягнута вперед, інша, зігну та в коліні, майже торкається землі, — напевне, це була гарна картина, бо глядачі нагородили мене оплесками; то — підстрибую високо в повітря, щоб знову під оплески й крики «браво» з силою віддати м'яч, що пролетів високо над головою моєї партнерки, посланий юним кузеном, а також в інших неймовірних, натхненних положеннях, які приносили мені несподівані удачі.
Треба сказати, що Зузу, яка грала вміло, зі спокійною коректністю, аж ніяк не сміялася над моїми хибами — коли, наприклад, під час подачі я, замість того щоб ударити ракеткою по мною ж підкинутому м'ячу, бив нею по повітрю, ні над іншими безглуздими витівками, але й ніяк не реагувала на несподівані удачі та успіх, який вони мені приносили. Надто вже випадкові, ці лаври не могли завадити тому, що, незважаючи на енергійну роботу моєї партнерки, через двадцять хвилин сторона Зузу вже налічувала чотири виграні гейми, а в наступні десять — і сет. Ми припинили гру, поступившись майданчиком тим, хто чекав своєї черги, й, розгарячившись, сіли на одну з лавок.
- Гра маркіза не позбавлена цікавости, — зауважила моя жовто-зелена партнерка, якій я попсував чимало крови.
- Un peu phantastique pourtant,[198] — відгукнулася Зузу, зацікавлена в моїй репутації, оскільки вона рекомендувала мене в клуб.
Але я відчував, що ця «фантастичність» не зашкодила мені в її очах. Я знову послався на те, що давно не тримав у руках ракетки, та висловив сподівання, що, коли знову здобуду колишню вправність, то стану гідним своїх партнерів і супротивників. У той час як ми вже перестали базікати й дивились на гру тих, хто нас змінив, та раділи гарним ударам, до нас підійшов якийсь пан, такий собі Фіделіо, й, звернувшись по-португальському до кузена і жовто-зеленої дівчині, відкликав їх убік. Не встигли ми залишитися наодинці з Зузу, як та запитала:
- Ну, а малюнки, маркізе? Де вони? Ви ж знаєте, що я хочу поглянути на них і залишити собі.
- Та що ви, Зузу, — відповідав я. — Не міг же я при нести їх сюди. Куди б я їх поклав і як би вам показав, адже тут нас кожну хвилину могли б заскочити зненацька…
- Це ще що за вираз — «заскочити зненацька»?
- Мила Зузу, адже ці результати моїх мрійливих спогадів про зустріч з вами не призначені для очей третього, не кажучи вже про те, що вони навряд чи призначені й для ваших очей. Їй-богу, я б дуже хотів, щоб обставини тут, й у вас вдома, і взагалі скрізь давали нам більше можливости мати свої таємниці.
- Свої таємниці? Будьте ласкаві добирати вирази!
