Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Я сидів між Кукуком і донною Марією-Пією. Професор час від часу нахилявся до мене й пошепки коментував те, що відбувається. Від нього я дізнався назви різних учасників цієї бойової гри. Він же розповів мені, що бик до сьогодні вів щасливе життя на вільному пасовищі, розбещений турботою і чемним поводженням. Моя величава сусідка праворуч зберігала мовчання. Вона відводила очі від бога народження й смерти там внизу, на арені, тільки для того, щоб докірливо глянути на чоловіка, коли той говорив. Її суворе бліде обличчя, затінене мантильєю, було нерухомим, але груди швидко здіймалися й опускались; я був певен, що вона нічого не помічає, і, либонь, частіше позирав на ці груди, що здіймаються від неймовірно хвилювання, ніж на пронизану бандерильєю з комічно маленькими крильцями, заюшену кров'ю жертовну тварину.
Я називаю це так, тому що треба було мати надто вже притуплені почуття, аби не відчути напруженої та водночас священно радісної атмосфери, що охопила всіх навколо й складалася з нічим не зрівнянного поєднання штукарства, крови й святобливости, це проступило назовні первісно народне начало, постало з глибини віків давнє свято смерти. Пізніше в екіпажі професор Кукук, який уже знову здобув право говорити, став розводитися про те ж саме, але для мого й без того тонкого, а тепер особливо загостреного відчуття його вчені розмисли нічого істотно нового не додали. Штукарство й лють розірвалися шаленим вибухом, коли бик трохи пізніше, пройнятий раптовим здогадом, що ця нерівна гра сили й розуму добром не скінчиться, повернув до воріт, через які вибіг на арену, і зі встромленим в його жир і м'язи ошатними вістрями намірився піти назад у своє стійло.
Рядами прокотилася хвиля обурення й глузливого реготу. Не тільки на сонячному боці, але й на нашому глядачі схопилися з місць, свистіли, кричали, лаялися й спльовували. Моя пава теж скочила на ноги, свиснула щосили, показала боягузові довгого носа й — «хо-хо-хо!» — цирком пролунав її гучний насмішкуватий регіт. Пікадори перегородили шлях бикові, тикаючи в нього своїми тупими списами. Знову строкаті бандерильї! До деяких для більшого пожвавлення були прироблені ракети феєрверку, які з тріском і шипінням вибухали на його живому тілі, впивалися йому в шию, спину, боки. Від болю й образи його скороминущий зблиск розуму, який так обурив натовп, перейшов у сліпу лють, яка додала тварині ще більше сили в цій смертельній грі. Кінь разом з вершником уже валявся на піску арени. Одного капеадора, що трохи загаявся, було піднято на роги, й він важко гепнув додолу. Проте оскаженілого бика вдалося віднадити від нерухомого тіла, скориставшись його ненавистю до червоного кольору; поваленого підняли й під гучні оплески він забрався з арени. Треба сказати, що я так і не втямив, для кого вони призначалися: для потерпілого чи для шаленого бика — можливо, що для обох. Марія да Крус то плескала в долоні, то хутенько хрестилася й бурмотіла щось своєю рідною мовою, напевне, молитву здравицю за нещасливого капеадора.
Професор висловив припущення, що бідолаха відбувся переломом кількох ребер та струсом мозку.
- А ось і Рібейро, — сказав він раптом. — Славний хлопець!
Від групи учасників бою відокремився один з еспадів, якого глядачі зустріли гучним «ах» і вітаннями, що свідчили про його неабияку популярність; у той час як всі інші тулилися до бар'єра, він залишивсь на арені сам на сам з розлюченим биком, що спливав кров'ю. Я звернув на нього увагу ще під час процесії, мій погляд одразу вирізняє гарне й елеґантне від буденного. Рібейро, юнак років вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти, й справді був просто красенем. Під чорним волоссям, що спадало йому на брови, виднілося виточене, типово іспанське обличчя, на якому грала ледь помітна усмішка, можливо, викликана палким глядацьким прийомом, а можливо, говорила лише про зневагу до смерти й про усвідомлення своєї сміливости; при цьому його карі очі дивилися серйозно й спокійно. Вишита курточка з наплічником та рукавами, що звужуються до зап'ястя (ох, хрещений Шіммельпрістер колись наряджав мене саме в таку) пасувала йому не менше, ніж мені в ті далекі часи. Я зауважив, що у нього тонкі, напрочуд аристократичні руки; в одній з них він тримав вийнятий з піхов блискучий дамаський кинджал, як ціпок на прогулянці. Другою притискав до себе червоний плащ. Проте, коли він дійшов до середини вже поритої і скривавленої арени, то кинув кинджал у пісок і тільки злегка помахав плащем у напрямку бика, який щосили намагався струсити з себе бандерильї. Потім Рібейро завмер, з ледь помітною усмішкою та серйозним поглядом стежачи за зловісним мучеником, який мчав просто на нього і для якого він був єдиною метою, наче одиноке дерево для удару блискавки. Він стояв як укопаний — безперечно, надто довго; треба було добре знати його, аби з жахом не думати: ще секунда — і він буде збитий з ніг, розпоротий, розтерзаний, розтоптаний. Натомість сталося щось дивно ґраціозне, тонко продумане й прекрасне. Роги вже торкнулися його, на них повис шматок вишивки з куртки, коли один-єдиний, майже непримітний порух червоного плаща змусив це знаряддя смерти кинутися туди, де його вже не було, бо один невловний крок — і він стояв збоку від чудовиська; бик і постать людини з витягнутою вздовж чорної спини рукою, туди, де роги цілилися у звивистий червоний плащ-капу, злилися в одну химерну групу. Натовп схопився з місць і з криком: «Рібейро!» та «toiro» — вибухнув овацією. Я заплескав у долоні, те ж саме зробила й пані королівської крови з грудьми, що бурхливо здіймались. Я встигав дивитися по черзі то на групу «звір і людина», що швидко розпалася, то на неї, цю сувору й стихійну жінку, яка ставала для мене все більш невіддільною від кривавої гри там унизу.
Рібейро в дуеті з toiro потішив публіку ще кількома блискучими вивертами; мені вже стало
