Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Але на цей раз Кантемір помилився.
Козаки пройшли так само легко, як і його армія. Дорошенко вислав сотню реєстровців наперед — на чолі з Андрієм Закривидорогою, і той швидко владнав усі проблеми. Андрій Закривидорога вмів переконувати. Це оркапинці знали — минулого року саме він разом з поляками під проводом Хмелецького не пропустив на Україну велику сухопутну експедицію Бекіра—баші, підкріплену не меншою морською експедицією. Закривидорога примусив турків піти на Ячаків, а Бекіра—баші відправив аж у Стамбул, де йому благополучно і вкоротили віку… Отож коли зараз в Ор—Капу з’явився саме Закривидорога, оборонці перешийку тут же збагнули: будь—який спротив безнадійний.
Отже, через Ор—Капу козаки промчали так само, як і кантемірівці, — легко, красиво, з висвистом!
Вони перестрибнули через Ор—Капу і приземлилися на зелених травах весняного степового Криму.
Приземлилися — і пішли! Пішли на Бахчисарай!
Дорошенко добре розумів: боротьба точитиметься не за старий Солхат — нинішній Ескі—Кирим, — а за нову столицю — за Бахчисарай!
Хто оволодіє Бахчисараєм — той володітиме й Кримом!
Та вже перші милі походу по степовому Криму виявилися нелегкими. На бік Кантеміра стали степові мурзи разом зі своїми військами.
З боєм довелося долати майже кожну милю — Кантемір залишив позаду заслони, і козакам довелося буквально прорубуватися крізь них.
Можна було б зупинитися в якому—небудь селі — були тут і українські села з недавніх невольників — та хоч трохи відпочити, але треба було мчати на Бахчисарай. Невідомо було іще: стоїть Бахчисарай чи впав уже під копита Кантемірових коней, — але Дорошенко вірив, що Магометові й його братові Шагінові усе ще всміхається доля. Звісна річ, тая доля довго всміхатися не буде — надто благенькі сили у Шагіна—Герая, але ж нехай він вистоїть хоч кілька днів!
О, якби не Кантемірові заслони, якби не палаюча земля під копитами, то козаки за день—півтора були б уже в Бахчисараї! А так доводилося затримуватися: то тут, то там!
Треба було берегти гарячі козацькі голови! Не штука загинути в геройському герці! Треба вціліти! Твоя голова, твоя рука потрібні біля Бахчисарая — там буде головна битва з ордами Кантеміра—мурзи…
Біля Сарабуза Дорошенка стріло семитисячне військо, залишене Кантеміром для затримки козаків.
У Дорошенка було вдвічі менше. Мізерниця й досі ще не наздогнав його, хоч і мав би вже наздогнати. Щоправда, у Мізерниці війська було зовсім небагато — сама мізерія, але ж козаки були добрі, один десятьох вартий. Згадати хоча б сотню Дерикота!..
Біля Сарабуза заночували табором — з тим, щоб уранці піти в бій відпочивши, з новими силами.
Ніч була тиха, мирна, весняна, трава зелена, яка влітку вигорить, а замість неї лишаться тільки колючки.
Козакам, що полягали спати, чутно було, як муедзин виголошував з мінарета свій езан.[26] Що ж, кожному мусульманинові належить з чотирнадцятилітнього віку творити по п’ять разів на добу свою молитву — намаз. Намаз треба творити до сходу сонця, опівдні, по обіді, після заходу сонця і на початку ночі, перед сном. Можна молитися в мечеті, але якщо не встиг туди, то можна молитися і вдома. А не встиг дійти до домівки, то можна ж сотворити намаз і у дворі, і на вулиці, і біля дороги, і навіть посеред річки, як довелося це робити Шагінові, коли втікав—він од Кантеміра і переправлявся через Дністер. Переправлявся — аж тут сонце зайшло… «Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»[27]
Перед сном Дорошенко віддав розпорядження полковникам та сотникам і пішов спати. Знав: перед битвою треба обов’язково добре виспатися. Щоб ясною була голова, щоб рішення, які приймаються під час бою, були точними, безпомильними.
Покликав до свого намету Закривидорогу:
— Лягай зі мною! Самому мені якось ніби нуднувато… Може, словом перекинемося.
Закривидорога попередив своїх хлопців, що спатиме у гетьмана, узяв своє сідло й прийшов до Дорошенка…
У темряві, пошепотівши молитви, полягали. Дорошенко спочатку лежав мовчки, не перевертався, намагався заснути, але це йому не вдавалося. Нарешті, запитав у темряві:
— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…
І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.
— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.
— Ага, — підтвердив гетьман.
— Не знаю, — чесно признався Андрій.
— І я так само, — підтвердив гетьман.
— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…
— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?
— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…
— Ну, це таке, Андрію… Кожен козак отаманом стати мріє…
— Та отож—бо…
— А чому ти здогадався, що я хотів спитати про Мізерницю?
— Не знаю… Просто й я сам про нього подумав…
— Добре було б, якби він сьогодні був тут… «Можливо, що й так, — подумав Андрій, уявивши
Мізерницю та його вуса й люльку. Чомусь йому згадалася його тінь на стіні намету. І було в цій тіні щось загадкове, щось насторожливе. — Можливо, що й так», — повторив сам собі Андрій.
Він незабаром заснув. На його сідлі гарно спиться, зручно голові, сни хороші сняться.
