Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

«літає?» — підозріливо подивився на свого компаньйона по нічних пиятиках каймакан. «Мабуть, і не влітає!.. Бо якби хоч щось влетіло, то я б згадав!» — «А ти спробуй!» Бідний Абу Ахмад ібн Аль—Джасас! Він думав три дні, а потім у сльозах прийшов до каймакана і став просити його не приймати більше в себе, бо він, бідолаха, ні до чого не здатен, бо в його голові — суцільна дірка і ніякої пам’яті!.. Каймакан не міг позбутися такого доброго компаньйона, йому було нудно без Абу Ахмада ібн Аль—Джасас а, отож перший помічник і заступник великого візира став сильно перепрошувати свого приятеля, щоб той ні в якому разі не піддавався негідним думкам. Ну, що з того, що його голова нездатна розуміти хитрощі державної політики? Зате ж Абу Ахмад ібн Аль—Джасас знається на коштовностях, на вині та інших веселих речах, — а це ж теж мистецтво! Для цього теж треба мати голову на плечах!

Ось отак вони й дружили — славний каймакан і скромний торговець коштовностями. Власне, особливо великого вибору коштовностей у Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса й не було, але він знався з усіма ювелірами та торговцями Стамбула, Адріанополя, Траиезонта, а дещо міг дістати і в Кафі, і навіть (але це вже знав тільки каймакан!) у Кам’янці чи Могилеві на Поділлі, ну й, звісна річ, у Варшаві чи Кракові! Ха—ха! Одного разу каймакан навіть використав наївного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса з метою розвідки! Він попросив передати у Варшаву для однієї придворної дами, чоловік якої був наближеним до короля Сигізмунда Третього, коштовну річ із золота й діамантів (її, власне, дістав для каймакана сам Абу Ахмад ібн Аль—Джасас). Наївний торговець коштовностями навіть і не здогадався, що дама, не побажавши прийняти коштовної речі, всунула в тайничок вельми цікавий для каймакана лист про таємну нараду в короля. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас скуб собі в розпуці бороду, бив себе кулаками по голові, скреготів зубами і відмовлявся пити навіть улюблений його шлункові сайталаш.[20] Він поклявся, що знайде надзвичайну коштовність, перед якою не встоїть ніяка дама, і він дістав її, і він поїхав з нею до Варшави сам (хоч і тяжко було йому там, бідному, — не знав же він ні польської мови, ні латини, ні французької, хоч дехто й називав його не арабом, а фарангом—левантинцем). Каймакан і досі самозадоволено всміхався, згадуючи, як тяжко страждав Абу Ахмад ібн Аль—Джасас і не постеріг, що його співтрапезник вклав у ту коштовну річ нову цидулу до своєї варшавської агентки. Поїхав торговець коштовностями до столиці гяурського Ляхистану, а коли через півтора місяці приїхав — то трудно було його впізнати: так він змарнів! А крім того, його місія не увінчалася успіхом і на сей раз — дама, докладно роздивившись коштовну річ, наступного дня повернула її нещасному Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові, насмішкувато кинувши: «Такого мотлоху не тримають у себе навіть мої служниці!» Бідний торговець не їв і не пив два тижні підряд, він благав шляхетного співтрапезника свого дати з сайталашем якоїсь отрути, бо не хоче жити. А каймакан був задоволений: наївний друг його, картяр і шахіст, привіз із Варшави такий важливий сеунч,[21] який не снився всій таємній дефтерхані разом з усіма її агентами, розкиданими по Європі й далі. Але ж наївний друг його про це не знав: він з горя—розпуки програв каймаканові і в шахи, і в карти, та до того ж і з ніг звалився після першого десятка ратлів[22] сайталашу, — а наступного дня принижено благав високого покровителя свого нікому не оповідати про його ганьбу і про його нещасливу подорож до розпроклятої Варшави, де нещасному правовірному ніяк і помолитися, і словом людським з одновірцем перекинутися: одні гяури, одні гяури, і як їх земля на собі ото носить?!

Довго сміявся каймакан, довго заспокоював безталанного й наївного партнера свого, та все розпитував його про політику, про те, що почув Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, проїжджаючи до Варшави, проживаючи певний час там і їдучи назад, — але торговець коштовностями дивився на каймакана такими дитячими очима і ляпав такі дурниці, що залишилось тільки махнути на нього рукою й назаише відмовитися від думки зробити з нього джасуса. Каймакан навіть зрадів каламбурові: «Аль—Джасас — не джасус!»

Образа, що її завдала Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові варшавська красуня, надто поранила серце торговця коштовностями, і він присвятив не один місяць пошукам такого ювелірного виробу, який міг би підкорити її серце. Та — дарма! Ніде, навіть у Персії та Індії, звідки щойно прибули найкращі й найудатніші торговці, такої речі не було. Каймакан сміявся, угадуючи наперед, чим закінчаться пошуки бідного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса: що б він не знайшов, вередлива варшавська красуня відішле назад (якщо, звісно, не прочитає в каймака—новому сеунчі розпорядження взяти собі коштовну річ, а натомість вислати до Стамбула щось інше — зі своїм, звісно ж, сеунчем!).

І от одного разу, вже цієї весни, коли каймакан прийшов після засідання дивану втомлений і переповнений враженнями (говорилось—бо про дуже багато речей — зокрема, й про те, що вдалося завести в козацькій верхівці своїх людей, які постараються підставити під кулі гетьмана Дорошенка; якщо Дорошенко загине, то цей чоловік, агент таємної дефтерхани, стане гетьманом!), Абу Ахмад ібн Аль—Джасас сказав, що він, здається, набрів на слід надзвичайної речі, перед якою варшавська красуня впаде на коліна, якщо не більше! Каймакан добродушно махнув рукою і запропонував відпочити від справ за дастарханом. Торговець коштовностями погодився зіграти в карти і випити, але пив небагато, а тому грав блискуче.

— Це я тому так зіграв, — скромно мовив Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, — що Аллах став до мене прихильним. Він підказав мені, де я можу знайти оту чарівну річ, від якої прийде в захоплення шановна пані з Варшави!

— І де ж? — поцікавився каймакан.

— Майже під вашим благородним носом — у Кафі!

— Не треба зараз у Кафу, — став