Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Нічого там не діється! — запротестував Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. — Усі кафинські ювеліри на місці — і нікого з них, слава Аллаху, не пограбовано!

— Є важливіші справи, ніж ювелірні!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас підняв руки вгору, повернувшись у бік Мекки, де зберігається камінь господень, і вигукнув:

— О гордосте людська! Яка ж велика ти, що навіть якісь дрібниці, вигадані пустим розумом, вважаєш важливішими, ніж створені Аллахом коштовні камені, злото й срібло!..

Засміявся каймакан, махнув рукою. Нічим не переробиш цього наївного чоловічка! Ні, не був Абу Ахмад ібн Аль—Джасас малим на зріст, ні! Він, навпаки, був нормальний на зріст, якби, скажімо, займався не продажем та купівлею коштовностей, то міг би стати яничарським агою! Чоловічком каймакан назвав свого співтрапезника за те, що він надто дрібно й однобоко мислив, навіть не намагаючись зануритися в глибини політичних та військових пристрастей доби. Каймакан намагався якось прилучити цього смішного чоловічка якщо не до шпигунства, то бодай до примітивного розуміння політичних подій, — але нічого не виходило.’ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас жив явно не в тому світі і все бачив явно не в тому світлі.

От і зараз він хоче їхати до Кафи, не розуміючи, що там уже йде війна між Магометом—Гераєм і силами турецького ставленика Джанібека — теж Герая, але вигідного для Османської імперії Герая! Та там же його можуть і пограбувати, і вбити! До того ж — не якісь там козаки, а свої, турки!..

Але Абу Ахмад ібн Аль—Джасас уперся на своєму! Він навіть сказав, що піде з життя, якщо йому не вдасться задовольнити своїм крамом вередливу польську красуню. Отже, він повинен з’їздити в Кафу, бо там, саме там є дивовижної краси діадема, яка неодмінно підкорить серце неприступної варшав’янки.

— Але ж у Криму зараз небезпечно! — знову почав умовляти каймакан, якому страшенно не хотілося втрачати такого безкорисливого співтрапезника. Скільки літ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас грає з ним у карти й шахи, п’є вино і веде розумні розмови про красу й поезію, — а ні разу ще не попрохав у каймакана анічогісінько!

І тоді каймакана осінило! Він зробить послугу безкорисливому Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові! І це буде всім послугам послуга! Він дасть йому галеру, він дасть йому команду, він дасть йому капітана, а самому торговцеві коштовностями він дасть на цей час звання баші! Абу Ахмад—баші — хіба погано звучить! Хай з’їздить його друг у Кафу, хай дістане там діадему (о, цю діадему пані Ванда повинна буде прийняти, каймакан не хоче втрачати такого каналу зв’язку, яким став наївний торговець коштовностями!), хай приїде назад, хай подумає над політичними пристрастями доби! Треба виховувати людей, і не треба на це шкодувати гроші!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас відмовлявся від галери, це у нього виходило так смішно й наївно, що каймакан аж пожалкував: як він раніше до такого фокуса не додумався!

Араб, не схожий на араба, Абу Ахмад ібн Аль—Джасас стояв на палубі галери і дивився на чудо—місто, що його вже скоро два сторіччя люди, що живуть в Османській імперії, називають Істанбулом — чи по—європейськи: Стамбулом.

Коли розвідники великого султана Мехмета Другого, якого потім стали звати Мухамедом—Фатихом, тобто Завойовником, наблизилися до Константинополя, то вони вже здаля побачили: перед ними велике і прекрасне місто. Султан, може, й знав, як воно називається. А втім, Мехмет Другий не був надто освічений навіть для своїх часів. Його ж хоробрі вояки взагалі не знали, що відбувається за обрієм. І от вони побачили дивне місто за дивною солоною рікою! Селянин—грек, якого вони стріли і який сідав у човен, щоб плисти до міста, на запитання, куди він збирається, відповів, показавши на високі будівлі, храми, купи дерев:

— Ейс тен полін![23]

«Ейстенполін» у вимові розвідників Мехмета переробився, відповідно до законів тюркської мови, в «Істанбу—лін», а потім закінчення відпало — і з’явилася прекрасна назва: Істанбул. Прекрасна, чарівна і клична, як усе незрозуміле чи малозрозуміле. Істанбул. Стамбул.

Чоловік, якого всі в Стамбулі знали як араба Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса, стояв на палубі і дивився на чудо—місто, яке колись називалося то Візантієм, то Новим Римом, то Константинополем, то Цареградом. І кожна назва свідчить про велич, царственість, могуть… Галера відпливала з бухти дивовижної краси, що називалася Золотим Рогом. Був ранок. Сонце вставало за солоною диво—рікою, що зветься Босфором, сонце дивилося на блакитні хвилі та на білі мури фортець, мечетей, золотило місяці—молодики на Айя—Софії, Ахмедіє, Сулейманіє, вирізьбляло на тлі свіжого, аж запашного неба гострі, мов ратища, мінарети.

Галера пливла швидко, хоч і проти течії, а чоловік, якого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, згадував, як кілька літ тому мчав цією дивною рікою під шаленим гарматним обстрілом, під хмарою стріл, під роями розлючених куль…

Ніколи тоді було роздивлятися красоти берега, чари цієї течії, незглибимість неба над Босфором.

Та, власне, тоді небо було низьким і важким, бо його заклали великі сірі хмари.

Сьогодні — гарно. Сьогодні — сонячно й весело.

Сонячно й весело відбивається—віддзеркалюється в водах Босфору комплекс султанських палаців Топ—капу. Світлі стіни, чіткі обриси — все це, мов українська пісня—вишиванка на далекій чужині…

Біжать хвилі Босфору, біжать, мов дні, місяці, літа людського життя…

Чув він нову пісню, коли ходив по базару, де продавалися невольники… Почув пісню з цими словами, аж сльозою йому серце