Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Цілий день ходив він Стамбулом — і переслідувала його ця пісня… І все крутилося в голові, і все ранило його ніби ж давно зачерствіле серце:
А вода солона — не напитися…Береги Босфору то зближуються, то розходяться, то вони положисті, то круто здіймаються ввись. І галера пливе собі на північ, немов не солоною рікою, що єднає моря, а наче б ланцюгом озер, дивовижних озер, що з’єднані між собою каналами. Минули озеро, а далі — начеб ущелина, яка затисла і Босфор, і все, що пливе по ньому на північ чи на південь… Тут, в ущелинах, вода бурхотить, наче десь на дні господь Бог поставив велетенську жаровню — і от усе кипить, кипить, кипить!
О, зараз уже нічого, а як було тоді, коли в Дунаї, та в Дніпрі з Бугом, та в Дону з притоками навесні починалися повені! Тоді Караденгіз — Чорне море — переповнювався блакитною водою з слов’янських земель, і тоді турки, стоячи на берегах Босфору, шепотіли з жахом і подивом:
— Шайтан акинтиси![24]
Старі, досвідчені рибалки кажуть, ніби в Босфорі — не одна, а цілих дві течії: верхня йде з Чорного моря, а нижня — навпаки. Отож і недаремно так кипить тут вода, особливо навесні; течія йде проти течії, як ото йде шайтан проти Аллаха, як іде ненависть супроти любові, як іде життя супроти смерті, як християнська гяурська віра супроти істинної віри пророка йде…
— У—у–у, шайтан акинтиси…
Кипариси й чинари поставали тут і там на прибережних схилах.
Зараз день — то вони не мають такого загадкового вигляду, як уночі. Уночі ряди кипарисів нагадують собою ряди ратищ велетенських воїнів минулого. Отак — ішли воїни, піднявши ратища, засипало їх шарами віків ще й тисячоліть. Тільки ратища виглядають і висяюють під місяцем.
А вода солона — не напитися… Снитися любові — не наснитися…Інтересно, чи була ота черниця отут, на Босфорі?! Якби була, то, може б, написала й про те, як риби серед ночі лишають мерехтливі сліди, і ті сліди якийсь час не пропадають, а залишаються, мов загадкові риси арабського письма…
Сонце піднялося вже високо, і вода в Босфорі — дивовижно блакитна й прозора. Таких рік не буває — щоб у них була така блакитна вода. Босфор — це єдина така ріка в світі. Та й та — солона! Хоч і має такий радісний вигляд.
Знову вгору піднялися високі круті береги. Мов фортечні мури, поставали вони з обох боків. Дивишся на них — і починаєш думати про фортеці Румелі—Хісари та Анадолу—Хісари, що поставали з обох боків — з берега європейського (румелійського) та берега анатолійського. Стоять вони в найвужчому місці — і трудно тут прорватися ворогам…
Трудно, але можливо! Ще й як можливо! Скільки разів чайки запорожців та лодії донців проривалися аж до самого Стамбула. І не допомагали тоді ні Румелі—Хісари, ні Анадолу—Хісари, ні інші хісари та кермени, що стоять на берегах Босфору…
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас ходив по палубі, обдумуючи свої наступні дії.
Каймакан подумав би, що наївний торговець коштовностями бачить перед очима дивовижну діадему, яка ви—сяює всіма кольорами веселки. Каймакан подумав би, що Абу Ахмад ібн Аль—Джасас обмірковує деталі майбутньої торгової операції з якимось там кафським ювеліром.
Проте Абу Ахмад ібн Аль—Джасас мріяв зараз не про Кафу, а про Бахчисарай. Чоловік цей насправді носив зовсім інше ім’я, і був він не арабом. Не був він також і фарангом—левантинцем. Батьківщина його була на півночі. Щоправда, на батьківщині всі були переконані, що він мертвий. Всі — крім одного чоловіка. Але той чоловік не ділився своїми таємницями ні з ким…
Зараз той, кого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, поспішав до Кафи. Поспішав для того, щоб зірвати операцію по вбивству гетьмана Дорошенка. І щоб не дати агентам таємної дефтерхани поставити свого чоловіка на чолі реєстрового козацтва. Хто він, отой чоловік, на якого робить ставку таємна дефтерхана, про якого знають каймакан і великий візир Устреб—паша?
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас здогадувався, хто це такий. Здогадувався він і про те, що з тим чоловіком має зв’язки Камаль Сус, він же — сеньйор Реньєро Гаспареоне…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповість про перші кроки козацьких румаків на кримській земліСімнадцять веж стоїть на Ор—Капу. Сімнадцять веж треба козакам узяти з боєм, перш ніж пройти у Крим. Треба взяти вали й рови, треба пройти під гарматами, кулями і стрілами, перш ніж твої коні відчують під копитами священну землю Кирим—Ади.[25]
Кілька днів тому через Ор—Капу пройшла частина орди Кантеміра. Услід — сеймени та яничари.
Кантемірова орда пройшла через Ор—Капу не зупиняючись. Гарнізони сімнадцяти веж зрозуміли: за Кан—теміром, а не за Шагіном сила. Кантемір сипнув оркапинцям курушів — і пройшов через фортеці, як стріла крізь туман, — легко, красиво, з висвистом!
«Козаки так не пройдуть, — подумав Кантемір. — А втім, якщо й пройдуть, то вони йому не страшні. їх зараз на Січі небагато — щонайбільше шість тисяч. Доки вони зберуться
