Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Отже, міс Суміта справді існує і перебуває в просторах між Америкою і Австралією. Пат — між Африкою і Америкою. А він сидить тут, і йому від цього не легше, а навпаки.

Він з’їздив до міста, прилаштував свої наукові матеріали, щоб забезпечитись від будь-яких несподіванок, увечері поговорив по телефону з сестрою Люсі, пообіцявши неодмінно заскочити до них на день-другий, от тільки трохи впорається з своєю роботою. Тоді вивісив на тім боці дверей табличку «Прошу не турбувати!» і вирішив виспатися вперше за багато днів.

Але спав він не більше години, а тоді прокинувся і не знав, куди себе подіти. Ера наївності й святого незнання закінчилася. Його наукова ідея, що вчора ще здавалася чистою, благородною, вільною від брудних рук насильників, сьогодні була затоптана в бруд і лежала там, здригаючись, конаючи і ждучи, що її куплять, мов продажну дівку. Як він міг бути таким необачним? Ну, припустимо, не знав, хто такий містер Ор? Не знав також, що вони з Хантером — з тої самої шайки. Та коли Хантер сказав, що Ор, перш ніж перейти до фонду «Імансипейшн», був співробітником Марка і Ервіна, він, Лукас, повинен був одразу втікати від цих людей, як від чуми! А він сидів і ждав, поки вони обплутають його своєю павутиною. Доктор Хантер, доктор Ор — сміх і регіт! Типові наглядачі з федеральної в’язниці. Хантер навіть остерігається хвалитися своїм послужним списком. Мабуть, ще ганебніший, ніж у Ора. А цей? Співробітник Марка й Ервіна! Лукас читав їхню каннібальську книжечку «Насильство й мозок»[62], в якій вони пропонували для боротьби з агресивністю і політичним бунтарством руйнувати в людей електрострумом частину таламуса або мигдалеподібного тіла. Мовляв, це набагато дешевше, ніж кидати непокірливих до в’язниці, бо видатки на утримання одного в’язня протягом року дорівнюють платі за навчання і матеріальним витратам на одного випускника Гарвардського університету.

Марк і Ервін були не самотніми апостолами геноциду. Через шість років після виходу їхньої книжечки біофізик з Піттсбурзького університету Р. А. Макконен звернувся з спеціальним посланням до вчених, в якому заявив, що від 10 до 30 процентів населення Сполучених Штатів не володіє достатніми генетичними здібностями, щоб самрокупити себе, отже, є тягарем для суспільства.

Йому вторили Артур Р. Дженсен, професор загальної психології університету в Берклі, де тепер ховався Лукас:

«Чорні діти не піддаються навчанню і спроможні досягати лише дуже обмеженого рівня розумового розвитку».

Уільям Шоклі, фізик з Стенфорда, звідки Лукас щойно втік: «Мозок білих і чорних має різні схеми побудови».

Луїс Джоліон Уест з Каліфорнійського університету, товстяк Уест, який прославився тим, що дав слонові в оклахомському зоопарку занадто велику дозу ЛСД, хотів створити центр для біологічного контролю над поведінкою людей. (До речі, одним з активістів боротьби проти цього центру став центровий баскетбольної команди Каліфорнійського університету Вілл Уолтон).

Професор психології Мічіганського університету Джеймс Макконел: «Ми повинні перебудувати наше суспільство так, щоб з самого дня народження нас учили бажати тільки того, чого хоче від нас суспільство. Тобто ми вже маємо технічну можливість зробити це. Ніхто не є господарем своєї особи…»

Хосе Дельгадо вже запропонував такі технічні засоби. Модифікація поведінки, селекція за рівнем психічного розвитку.

Чи ж залишимося ми людьми за таких умов? І чи дозволять нам таку розкіш «доктори» ори і хантери? Вони ще з часом можуть претендувати на роль таких собі благодійників нації. Хіба не присуджено в 1974 році Нобелівську премію Конраду Лоренцу за створення науки про поведінку звірів, хоч той самий Лоренц в часи Гітлера висунув теорію про необхідність очищення «третього рейху» від неповноцінного генофонду!

Лукас ішов до свого відкриття через тяжке знання гірких і ганебних фактів. І перше, в чому заприсягнув сам собі: ніколи не дозволити зганьбитися!

Ніколи!

Міс Суміту він так і не знайшов. Нью-йоркський телефон не відповідав, асистентка в Австралії ввічливо, але твердо сказала, що міс Суміта з Америки не прибула і найближчим часом не прибуде.

Лукас зрозумів, що японка уникає розмови з ним і взагалі будь-яких контактів. Що ж — може, це й краще.

Його довго ніхто не турбував. Тиждень, два? Лукас втратив лік дням. Стів, мабуть, забув про його існування, а більше ніхто не знав, де він і що з ним. Може, його шукають? Мабуть, що так. Хай пошукають!

Телефон задзвонив пізно вночі, Лукас спав чи й не спав, але не міг прочуматися, не вірив тому, що діється.

Ледь хрипкуватий, такий знайомий, єдиний на світі, дорогой голос.

— Лак, хлопче, я вже тут!

— Пат? — ще не вірив він, хоч і хотів вірити. — Пат! Це ти? Де ти?

Вона засміялася.

— Та де ж? Тут!

— В Америці? Пат! Де ти, Пат?

— Я вдома.

— У Фріско? Ну, чому ж ти мовчиш? Пат!

— Ти хочеш мене бачити? — спитала вона. — Ну! Про що ти, Пат?

— Міг би приїхати до Балтімора?

— Балтімор? Як ти там опинилася, Пат? Що це за дивний рейс?

— Міг би приїхати? — вперто повторила Пат.

— Про що мова, Пат! Я вже лечу! Де тебе шукати? Коли?

— Що сьогодні — понеділок? В середу на малому пірсі. Яхта «Магнолія». Я буду на яхті.

Він нічого не розумів. Якась яхта. І така назва.

— Пат, я звичайно ж буду! — закричав він у телефон. — Але чому «Магнолія»? І звідки в тебе яхта?

Зв’язок урвався, і Лукас уже нічим не міг зарадити. До ранку він ждав, може, Пат подзвонить ще раз, але так і не діждався. Тоді він гарячково став видзвонювати, замовляючи собі квиток на літак (прямого рейсу не було, треба було вибирати,