Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

затримувати біля себе, бо ще ж коли були живі, мріяли про великий простір і волю для своїх дітей. Сестри борюкаються з нестачами, борсаються в дріб’язку щоденності, для них він бажаний гість на короткий час, але не на все життя. Ах, була б тут Пат! З тими заощадженнями, які йому вдалося зробити в «Магнолії», вони протрималися б на плаву якийсь час, а там Пат стала б заробляти в газетах, а він влаштувався б десь тренером. Розробка його ідеї може почекати. Ось під рукою повен рюкзак матеріалів, можливо, безцінних, все це далеке від завершення але воно безмовне — ні вимог, ні претензій.

— Куди вам у Фріско, містер? — почувся голос водія.

Лукас завагався. Їхати в аеропорт і справді летіти до Пенсільванії? Але цей рюкзак з цінними матеріалами. Містер Ор кинеться слідом і найперше почне шукати його в сестер. Отже, там не сховаєш нічого. Треба десь в іншому місці. Зупинитися в готелі й найняти сейф? Але в Сан-Франціско Лукас знав тільки той готель на Ларкін-стріт, де була їхня перша ніч з Пат. Там дорого і небезпечно. Можна поїхати в Берклі, де він не раз зупинявся з баскетбольною командою в університетському готелику, досить демократичному і безпретензійному, а це саме те, що треба.

— Давайте в Берклі, — сказав він таксистові.

Портьє пам’ятав Лукаса (незручність слави!) і радісно привітав його.

— Ви без команди, містер Лукас? — здивувався він.

— Як бачите. Я вже забув, як тримати м’яч у руках.

— Хто б у таке повірив, містер Лукас!

Лукас спитав його про сейф для тривалого збереження цінних речей. Портьє з жалем розвів руками.

— Містер Лукас, наш готель не такого рангу. В нас тільки необхідний мінімум зручностей. Все інше — в багатіїв по той бік затоки.

— Та я знаю, але мої статки не дозволяють мені сунути туди ніс.

— Я спробую щось для вас знайти, містер Лукас. З гарантією і щоб недорого. Так я вас зрозумів?

— Буду безмірно вдячний.

Перше, що впало йому в очі у номері, був телефон. У Лукаса навіть засвербіла долоня, так ніби він уже тримає в ній телефонну трубку, тримає так довго, що долоня спітніла, але він говорить і говорить без кінця, бо на тому кінці проводу — Пат.

Але було ще надто рано, щоб колошкати сімейство Хіганів. Він зозла вдарив кулаком по телефонному столику, сам засміявся власним дурощам, посмоктав, щоб не боліло вражене ударом місце на руці. Він не мав виходу: треба якось убити зайвий час. Трохи пометавшись у тісній клітці номера, Лукас дістав з кишеньки рюкзака бритву, мило, зубну щітку і відчинив двері до ванни. Справді: збирався дзвонити до Хіганів неголений і з нечищеними зубами! А раптом Пат уже повернулася з Африки?

Він набрався терпіння спуститися в кафе і випити кави з тостами. Портьє дав йому записану на готельному бланку адресу, де можна було арендувати сейф, Лукас подякував і, не чекаючи ліфта, пострибав на свій третій поверх.

Скільки він дзвонивГніколи не попадав на містера Хігана. Мабуть, вічно заклопотаний запасними частинами до автомобілів чи до танків — це вже йому краще знати. Його телефонним знайомим незмінно був брат Патриції Стів.

— Хелло, Стів, — сказав Лукас, — як ти там?

— Це ти, Безслідний? — упізнав його хлопець. — Звідки добиваєшся?

— Та так, з різних штатів Америки, — пожартував Лукас. — Що там у вас втішного?

— Нудьга, — зітхнув Стів, — як у пустелі Калахарі.

— А ти звідки знаєш про цю пустелю?

— Сестричка дзвонила з Габороне.

— Що це таке?

— Вона каже: столиця якоїсь Ботсвани, що лежить у пустелі Калахарі. Вихвалялася, що тримала повну жменю якихось зелених алмазів. Але алмази — це теж нудьга.

— І що — Пат досі там?

— Та ні, вона дзвонила вже з Найробі. Найробі Лукас знав. Столиця Кенії. Звідти повинні бути прямі рейси літаків до Штатів.

— Як вона там, — щосили намагаючись вдавати байдужість, поцікавився Лукас, — коли збирається додому?

— Вона сказала, що прилетіла б хоч завтра, але в Найробі вона зустрілася з нашою мамою Беренікс, яка прибула туди на якесь чергове міжнародне збіговисько ошалілих від неробства багатих жінок, і тепер вони прилетять разом. Ти мене чуєш, Безслідний!

— Я тебе чую добре, але коли вони прилетять? Коли?

— Чи я знаю? Може, за тиждень, а може, й за місяць. Ти не знаєш нашої мами Беренікс! їй може примандюритися вбити слона або лева коло гори Кіліманджаро і вона сидітиме там, поки справді не вб’є того слона чи лева.

«Краще б вона вже вбила мене», — подумав Лукас.

— Знаєш що, Стів, — сказав він, — я тут поблизу. Коли я дам тобі свій телефон, ти подзвониш мені про Пат?

— Та вона сама тобі подзвонить, щойно опиниться в Фріско!

— Одне слово, ми з тобою домовились, — диктуючи йому номер телефону, сказав Лукас.

— Бувай, Безслідний! Не забувай стукати по м’ячику!

— Не забуваю. Бо коли не стукаєш ти, стукають по тобі.

— Ти це здорово! — зареготав Стів. — Це треба запам’ятати!

Тоді Лукас спробував розшукати міс Суміту. З усього судячи, вона мала б належати до вищих щаблів ієрархії фонду «Імансипейшн», ніж ці два фальшиві доктори. Він ще пам’ятав її мудру загадковість і чомусь хотів думати, що міс Суміта виявить до нього доброзичливість. Телефонів Лукас міг легко запам’ятати хоч тисячі, йому не треба було зазирати до записників, щоб згадати не тільки американський номер міс Суміти, але й австралійський. Американський номер не відповідав. Може, ще рано? Подзвонити по обіді? Не спробувавши вирахувати, котра година зараз у Австралії, Лукас набрав австралійський номер. Відповів жіночий голос. Щось ніби пташине. Японка?

— Міс Суміта?

— Це її асистентка. Хто питає?

Лукас назвав себе.

— Подзвоніть завтра, — сказала асистентка, — вона повинна прилетіти.