Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Іди геть, — сказав Ота. — Ти злодій. Тобі не місце серед цих людей.

— Я не злодій! — вигукнув Ганеш. — А от ти підлий, скупий румі! Це тобі не місце серед нас! Сам іди геть! — Він вищирив зуби й заскреготав ними, а очі його закотилися, немовби з ним стався припадок епілепсії.

— Так, іди геть! Ти румі! — вигукнув, підводячись, один із незнайомих чоловіків.

— Замовкни! — гримнув на нього Ісмаїл.

Той неохоче сів. Але Ганеш не вгавав:

— Румі! Румі!

— Краще ходімо звідси, гмама, — прошепотіла Айша.

Ота кивнув головою і встав. Сьогодні йому й справді вже нічого не пощастить тут зробити.

— До побачення, — сказав він.

Відповів йому тільки Ісмаїл. Ота рушив з Айшею до будинку.

— Румі! Румі! — кричав їм услід Ганеш.

— Ми не злодії! — вигукнув незнайомий чоловік. — А ти злодій! Ти білий!..

— Ох, любий, — зітхнула Айша, коли вони почали підійматися сходами нагору, — все-таки ти навіжений білий гмама. Чого ми поїхали сюди, а не до Ага діра? Ти знаєш? Мабуть, не знаєш.

— Знаю, — відповів Ота. — І дуже добре знаю.

— Ні, гмама. Ти говорив нісенітниці.

— Це не нісенітниці, — образився Ота на Айшу. — Вони тільки сьогодні здавалися нісенітницями. Але це тільки перша ніч із тисячі.

— Звичайно, в нас будуть тисячі вечорів і тисячі ночей, — радісно погодилася вона. — Проте в іншому місці! Тут ми не залишимося.

Вони зайшли до кімнати, і Ота зашарудів сірниками, щоб засвітити свічку.

— Навпаки, — сказав він. — Я повинен лишитися тут і виправити свою помилку. Можливо, Ганеш не злодій, можливо, до нього були несправедливі. З мене теж зробили вбивцю.

Свічка спалахнула і вихопила з темряви стіни, вкриті чорними брудними смугами. Ота роздивився по підлозі.

— Пацюків тут, сподіваюсь, немає, — засміявся він.

Хтось раптом постукав у двері, і Айша відчинила. За порогом стояв Мусса, кліпаючи очима. Руки його тонули в широких рукавах бурнуса, як у чернечій рясі.

— Вечеря готова, — мовив він задихано. — Дуже смачна вечеря, кус-ксі[62]. Ходи, Айшо. Будь ласка, пане.

— Поквапся, гмама, — сказала Айша. — Мусса мастак готувати кус-ксі!

Ота пішов за нею до дверей.

— Загаси, будь ласка, свічку, пане, — сказав Мусса.

Ота обернувся. Тієї ж миті в коридор удерлися двоє коричневих жандармів і один білий, висхлий, наче мумія.

— Гмама! — крикнула Айша.

Ота рвучко обернувся.

Білий жандарм ударив Айшу гумовим кийком, і вона впала на підлогу; коричневі жандарми кинулися на Оту. Відчувши на своїх ліктях їхні пальці, він напружив м'язи, немовби хотів перервати ланцюг. Та всі його зусилля були марні.

— Дурні! — важко прохрипів він. — Дурні!

Його потягли надвір. За дверима він помітив Муссу, який соромливо відвертався, ховаючи руки в рукавах бурнуса, наче капуцин. Ота повернув голову. Айша нерухомо лежала на підлозі, із скроні у неї сочилася кров і струмочком стікала під гарну косу.

— Не Ганеш, а Мусса! — вигукнув він. — Мусса двічі зрадив мене, Айшо! Мусса!

11

Оту потягли сходами вниз. На останньому східці він з жорстокою ясністю усвідомив, що коли в ньому впізнають Васіліса Патрідіса, йому не уникнути гільйотини або довічного ув'язнення в Кайєнні. Його охопив страх. Він намагався прогнати цей страх, запевняв себе, що його не можуть упізнати, бо в Тіфніті ніхто не взяв у нього відбитків пальців, та, щиро кажучи, вірив у це тільки наполовину. І все-таки вирішив, що ні за яких обставин не назве свого справжнього імені і не признається, що він чех, щоб батько нічого не довідався, якщо на нього чекатиме гільйотина або каторга.

Його привели до поліційного відділку в медіні. Незважаючи на пізній час, комісар допитував якогось тубільця з трахомними очима, але зразу ж відклав цю дрібну справу, щоб зайнятися білим, який у всьому має перевагу. Запитав, як його звуть.

— Густ Сауліт, — відповів Ота.

— Професія?

— Боксер. І ні в якому разі не дезертир, як, певно, здалося Муссі!

— Документи!

— Вони в моїх імпресаріо, пана Перрейри і пана Фавлера.

— Їхня адреса?

— Мені це важко сказати. Я трохи загаявся в Марракеші, а вони тим часом кудись поїхали. Через те я і приїхав сюди шукати їх.

— Тут, у медіні?

— Ні, тут я був з дівчиною… Що з нею? Що ви хочете з нею зробити? Вона ні в чому не винна!

Комісар звів брови:

— О, я бачу, ви кавалер! Це добре… І до того ж боксер, сильний чоловік! Цікаво… На жаль, у вас немає документів. Як же ви мене переконаєте, що ви не тільки кавалер, але й боксер Густ Сауліт?

Ота мовчав.

— Я вже придумав! — вигукнув комісар і ляснув пальцями. — Що, коли ви продемонструєте нам своє мистецтво? Непогана ідея, га?

— Не знаю, — сказав Ота. — Що ви маєте на увазі?

— Бокс, звичайно.

— Будь ласка, — сказав Ота. — Ставайте і почнемо.

— Я? — здивувався комісар. — Ви що, жартуєте? Я на службі, шановний, і моє завдання — встановити вашу особу. Але ви маєте тут гарного супротивника. — Він устав, взяв за руку араба з трахомними очима й підштовхнув уперед: — Покажіть на ньому, що ви вмієте, і я, можливо, вас одпущу. Обіцяю вам. Але тільки тоді, коли побачу, що ви справжній боксер.

— А він хіба теж боксер?

— Давайте запитаємо його, — засміявся комісар. — Ти боксер, негіднику? Боксер чи ні?

Той мовчав.

— Він не знає, — розчаровано мовив комісар. — Байдуже, так чи інакше — це злодій. Він украв двох курчат.

— Ні, — заперечив араб. Він дуже погано говорив по-французькому, але все-таки намагався пояснити, як було насправді. — Курка належала моєму батькові, отже, ці курчата мої.

— Цить! — урвав його комісар. — Це зайві балачки. Ти без кари не обійдешся. А мені потрібен доказ, що ви, мосьє, славетний боксер, чемпіон. Тоді я вас спокійно відпущу. Бийте, мосьє. У підборіддя, мосьє! Раз, два… Ну?

— Я не можу вдарити його в підборіддя, — сказав Ота. — У нього надто похилена голова.

— Підведи голову, ти, виродку! — гримнув комісар.

Але той навіть не ворухнувся. Тоді комісар підійшов до нього, підняв указівним пальцем його підборіддя й спитав Оту:

— Досить?

— Цілком, — відповів той.

— Отак і тримай, негіднику! А ви, мосьє, бийте. Ну!

— Так, — повторив Ота і вперся п'ятами в підлогу. Його пойняло якесь дивне хвилювання, і, зводячи кулак, він уже знав, що цей удар буде найкращий і найбездоганніший з усіх, яких він завдав коли-небудь у своєму житті. Набагато кращий, ніж той перший, яким він поклав бригадира у Франції й через який, по суті, опинився тут, у Марокко. Набагато чистіший, ніж