Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Фабор, сіді.

Ота дав йому франк. Хлопець підскочив і кинувся навтьоки, немов боявся, що великий білий сіді помилився, що зараз він помітить це й відбере назад половину скарбу.

— Віветто, я повинен десь сховатися. Бодай на якийсь час.

— Ти сховаєшся, — сказала дівчина, — Зажди хвилинку, я відчиню тобі. — І поцілувала його в уста. — Можливо, це триватиме трохи довше, Ото. Але ти жди, жди! Я неодмінно прийду!

Ота кивнув головою. Він знав, що Віветта прийде. Вона поцілувала його ще раз і побігла. Він перейшов на другий бік вулиці, сів у темній ніші будинку, де раніше спав хлопець. Знайшов там трохи ганчір'я, немов у кубельці. Це було справді маленьке кубельце, проте тільки для одного марокканського хлопчика із щіткою. Ота сидів і ждав, коли повернеться Віветта і, обнявши його за шию, поведе туди, де між ним і світом будуть двері. Більше він не бажав нічого. Така велика була його любов до Віветти і такий великий був його страх.

Невдовзі тихо відчинилися ворота готелю, і в світлі неону з'явилося Віветтине обличчя. Він побіг туди.

— Швидко, — прошепотіла дівчина і повела його за руку непроглядною пітьмою.

В коридорі тхнуло часником, вином і цвіллю. Чути було звуки грамофона і голоси, але набагато глухіші, ніж надворі. Ота й Віветта підіймалися сходами. Ота вже зорієнтувався, де він, і міг далі йти сам, однак Віветтину руку все одно не відпускав. Рука була тонка, проте долоні — тверді, й Ота подумав, що Віветта тут, певне, миє й підлогу, хоч ніколи йому про це не казала, можливо, соромилася. Потім він подумав, що вони йдуть дуже довго, та це, певно, тому, що в темряві; кажуть, сліпим усі дороги здаються нескінченно довгими. Раптом Ота запитав себе, чи любила б його Віветта, якби він був сліпий, і твердо відповів, що любила б. Принаймні доти, поки їй це не набридло б.

Нарешті вони опинилися в її кімнаті.

Віветта замкнула двері на ключ, засвітила світло, й він помітив на стільці біля ліжка підставку із своєю фотографією. Взяв її й похитав головою.

— Що вони на це кажуть?

— Хто?

— Ті, хто сюди приходить.

— Сюди ніхто не приходить!

— Тим краще.

Він сів на ліжко. Його раптом пойняв страшенний дрож, затремтіло підборіддя, плечі, руки.

— Не звертай уваги, — мовив він, цокотячи зубами. — Пройде. Це нерви. На них грає вітер, як на дротах.

— Ох, любий, — прошепотіла Віветта, сіла поруч і обняла його, наче хотіла зігріти. За хвилину дрож в Оти й справді, минув.

— Ото, любий, я мушу тебе на хвилину покинути. Я тебе замкну. Спокійно спи. Нічого не бійся. Спи! — Вона щебетала до нього, як до маленької дитини.

— Гаразд. — Він підставив їй лоб, як дитина.

— Я вимкну світло, добре?

— Добре. — Йому було байдуже, темрява чи світло. Але тільки-но вона клацнула вимикачем, він закричав:

— Чому ви їх не виженете, Віветто?

— Кого? — запитала вона в темряві.

— Цих… цих… А втім, що ви можете зробити? Нічого. Як і я.

— Мовчи, Ото, мовчи, любий, — сказала дівчина. — Лягай спати, щоб ти міг гарненько відпочити, поки я повернуся.

Коли за дві години вона повернулася, то застала його в тій самій позі: одягнений, він сидів на ліжку.

— Ти не спав?

Ота похитав головою. Щиро кажучи, він не знав, спав чи ні.

— Віветто, я повинен щось зробити!

— Ну звичайно. — Вона погладила його по голові. — Тільки спершу лягай спати. Інакше в тебе не буде сили. Навіть пригорнути мене ти як слід не зможеш.

Віветта засміялась, але Ота знав, що вона хоче цим розвіяти його думки і заспокоїти.

— Віветто, — сказав він. — Ти моя дружина. Перед богом і аллахом, чи як там називається той, кому ти молишся. Ти моя дружина.

— Так, — сказала вона схвильовано. — Я твоя дружина.

Він сподівався, що вона підведе до нього голову, та вона цього не зробила — з очей у неї закапали сльози.

— Коли я з цього виплутаюся, то оженюся з тобою, щоб ти була моя дружина і перед людьми, — сказав він. — Хочеш?

— Так. Хочу, — кивнула вона. — Але ми вже тепер чоловік і дружина! Хіба ні?

— Звичайно, — відповів Ота, пестячи її коси. Він витягнув із вузла шпильки, і коси впали дівчині на плечі чорним каскадом. Ота витер ними їй сльози.

Потім Віветта вимкнула світло й почала роздягатись.

— Ти й досі соромишся, що коричнева? — запитав Ота. А коли вона зніяковіла і нічого не відповіла, обурено вигукнув: — Якщо так, то ти не моя дружина! Ти мені не потрібна!

— Ні, я вже не соромлюся, — злякано сказала вона. — Я коричнева. Я найкоричневіша жінка в світі! Я твоя коричнева дружина.

— І ти більше не Віветта, — мовив Ота. — Ти Айша! Тільки Айша! Назавжди!

— Так, — засміялася дівчина. — Я твоя дружина Айша. Відтепер я буду тільки твоя дружина Айша.

— Або моя вдова Айша, — сказав Ота. — Якщо мене спіймають.

— О ні! — скрикнула вона. — Тебе ніколи не спіймають! Ніколи, поки я житиму. Іншаллах.

7

Коли вранці Віветта прокинулася, Ота лежав поруч, пильно дивлячись на неї.

Дівчина схвильовано погладила його скроні.

— Айшо, — сказав він, — ти повинна мене обстригти. — І затулив їй долонею рота. — Ти мене обстрижеш, розумієш? — повторив рішуче. — А потім поголиш мою голову. Це треба, щоб не впізнали мене. І дістанеш мені щось переодягтися. Гроші я тобі дам.

— Ти маєш у що переодягтися! — Вона встала і відчинила шафу. Там висіли його білі штани. — Ти хіба забув?

— Не забув, — збрехав він.

— Вони гарні, — всміхнулася вона. — І дуже тобі личать!

— Так. Вони мені личать. — Ота встав і надів штани, щоб зробити їй приємність. Потім дивився, як вона заплітає коси, узяв воду і змив з її обличчя косметику, що лишилася з ночі. — Тепер ти моя Айша!

В цю хвилину пролунав жалібний клич муедзина. Від умивальника Оті добре було видно на вежі Кутубії маленьку постать, яка зводить до неба руки.

— Лааа — лааа — лааа, — повторив він за муедзином, дивлячись на Кутубію і на сивуваті хмари, перші справжні хмари, які він побачив відтоді, як ступив на цю нещасну землю. На цю гарну землю.

Обернувшись, Ота помітив, що Айша чистить його черевики. Хотів їх у неї забрати, але вона вже майже почистила. Тоді він знову глянув на