Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— У мене нічого немає, — сказав він. Та араб усе ще стояв з простягненою рукою і відсапувався. Тоді Ота скинув піджак: — Бери. Більше нічого дати тобі я не можу.

Араб оглянув піджак проти неба, наче хотів пересвідчитися, що в ньому нема дірок.

— Ти справді більш нічого не маєш, сіді?

— Справді.

— Дякую, сіді, — сказав араб. — Ти бідний, однак щедрий. — Він кинув піджак на віслюка, сів верхи і поїхав.

— Стій! — крикнув Ота. — Злазь!

Араб зупинив віслюка і зліз.

— Я дещо забув, — сказав Ота й швидко почав обмацувати кишені піджака, який так швидко обернувся в попону. Знайшовши шматину з фотографією, сховав її в кишеню штанів.

— Тепер можеш їхати, — сказав він арабові.

— Що це було, сіді? — запитав той. — Гроші?

— Ні. Грішна річ. Образ людини.

— Тоді викинь, сіді.

— Е ні!

— Чого? — запитав араб.

Але Ота тільки нетерпляче махнув рукою, і араб поїхав. За мить його поглинула ніч. І тупіт віслюка теж. Ота поволі рушив у напрямку вогнів.

Незабаром він зупинився в тіні фінікової пальми й уп'явся очима в темні вікна кабінету — бібліотеки — канцелярії Сі Омара. Скрізь панувала глибока тиша. Ворота були замкнені.

Ота вирішив, що Сі Омара немає вдома, якщо той, звичайно, не в гаремі. Так чи інакше треба було на щось зважуватися.

Він підкрався до дротяної огорожі й спробував перелізти у найтемнішому місці. Це виявилося нелегко. Вічка в дротяній сітці були маленькі, й щоразу, коли Ота спирався на ліву ногу, у щиколотці так боліло, що він мало не скрикував. Нарешті він облишив цю спробу й довго сидів, знітившись, під огорожею, й тер то лоба, то болючу ногу. Потім підвівся й спробував видертися на бетонний стовпець огорожі. Це йому вдалося, бо не треба було спиратися на ступні, — Ота допомагав собі колінами й підтягувався на руках, сили в них було доволі. І все-таки по той бік огорожі він мало не впав. На щастя, встиг схопитися за сітку й стати на праву ногу.

Скрадаючись у темряві, Ота обережно підійшов до гаража. Гараж був відчинений. Ота пірнув усередину. Знав, що Мустафа спить у кузові вантажного автомобіля, влаштувавши собі кубельце з порожніх мішків, а двері залишає відчиненими, щоб не задихнутись. Іноді, звичайно, спить і надворі… Але тоді гараж зачиняє.

Ота йшов навмання. Намацав радіатор автомобіля.

— Мустафо! — тихо покликав він. — Мустафо, це я, Базіль.

— Ах, пане, — озвався той із темряви. — Я вже тебе не ждав.

Мустафа стояв поруч, але вони не бачили один одного.

— Мустафо, дай мені щось поїсти, я голодний.

— Зараз, пане.

Мустафа зачинив гараж і засвітив маленьку синю лампочку в кабіні автомобіля. Вони сіли, Ота їв хупф[57], а Мустафа не зводив з нього очей.

— Піди до моєї кімнати, Мустафо, — сказав Ота. — Під лівою задньою ніжкою шафи підкладено папірець. Це гроші, п'ятсот франків. Візьми їх і принеси сюди.

Мустафа вимкнув лампочку й пішов. За хвилину повернувся. Зачинив за собою двері гаража й знову засвітив.

— Усе гаразд? — запитав Ота.

— Так, — відповів Мустафа. — Ось гроші, візьми.

— Ні, — сказав Ота. — Вони тепер твої.

— За цей шматок хліба, пане?

— Ні. За те, що ти одвезеш мене до Марракеша.

— Коли? — запитав Мустафа.

— Сі Омар дома?

— Немає.

— Тоді зараз.

Мустафа підвів голову, мить повагався, а тоді опустив її.

— Не можу, пане.

— Чому?

Він хвилину помовчав.

— Що, коли Сі Омар повернеться вночі й не застане мене тут?

— Шкода, — сказав Ота. — Тоді віддай гроші. Мені потрібні або гроші, або автомобіль.

— Розумію, пане, — сказав Мустафа.

Ота взяв від нього шелесткий папірець, сховав у кишеню й підвівся.

— Дякую тобі, Мустафо. Бесслема. До побачення.

— Зачекай, пане, — озвався Мустафа. — Я поїду.

— Гаразд, — засміявся Ота й віддав йому гроші. Мустафа довго крутив їх у пальцях.

— Я маю право раз на місяць їхати на ніч до своєї дружини, — сказав він збентежено. — Сі Омар мені це дозволив, щоб у мене був син. Я хотів поїхати післязавтра. Але тепер не поїду. Скажу, що був сьогодні.

— А як же твоя дружина?

— Почекає ще місяць. Або подумає, що я захворів, і прийде до мене… Вона прийде неодмінно, пане. Дорога не близька, та в моєї Дого ноги наче в газелі. Вона прийде неодмінно, як дасть аллах. Їстиме дорогою фініки, співатиме пісень і думатиме про сина, а коли побачить, що я не хворий, злякається, що я їздив до іншої, й кохання її буде ще палкіше.

— Твоя правда, — сказав Ота. — Ти розумний чоловік. А де живе твоя дружина?

— Там, — Мустафа махнув рукою в темряву. — Далеко за Тіфнітом. Туди Шість годин дороги. Сховайся під мішки, пане. А коли виїдемо на шосе, я зупинюсь і ти сядеш до мене в кабіну.

— Гаразд, — Ота заліз у кузов автомобіля і ліг. Мустафа прикидав його порожніми мішками. — Чому Сі Омар найняв саме тебе, коли ти так далеко живеш?

— Сі Омар не наймає тутешніх, бо в них тут повно друзів і вони можуть з ними багато базікати, — відповів Мустафа. — Накрийся з головою, пане. Трохи потерпи. Я не хочу, щоб тебе побачив Ісмет-бей або хтось із слуг.

— Гаразд. А хіба Ісмет-бей іще щось бачить?

— Не знаю, пане.

— Він уже нічого не бачить! — вигукнув Ота. — Він думає тільки про ганжу. Бачить тільки сни.

— Мабуть. Сховай голову, пане.

— Зараз сховаю, — сказав Ота. — Я ще тільки хочу тебе запитати: Сі Омар добрий хазяїн?

— Непоганий. Але він тут не хазяїн.

— Що ти кажеш! А хто ж тут хазяїн?

— Сіді Лукас, — відповів Мустафа. — Ах, сховай голову, пане, інакше я не поїду.

І Ота сховав голову під мішок, який смердів ганжею, і думав про те, який він несосвітенний дурень, коли не побачив навіть того, що бачив Мустафа. «Сі Омар тут не хазяїн! Хазяїн тут Лукас! І всім керує теж Лукас! Звичайно, Мустафа тут два роки, а я… І все-таки я міг про це здогадатися. Хто порадив Сі Омарові охолоджувати матриці? Грек Лукас! При мені він удавав, що це його не обходить, а потім, мабуть, зателефонував… А я навіть не знав, що він грек. Переді мною він маскувався краще, ніж перед тубільцями, їх він не боявся. А мене боявся, мені не вірив, бо ще добре не знав мене. Я пішов до нього скаржитися на