Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Та за якихсь чверть години Ота все-таки видерся нагору. Він спирався на поранену ногу, і йому здавалося, ніби він потроху звикає до болю. Біль, звичайно, не вщухав, але в Оти виникло враження, що він став не такий гострий. «Тепер я нагорі й піду шукати струмок… Ні, краще, поповзу, нащо мені напружувати ногу. Тільки, звичайно, якщо тут справді є якийсь струмок».

Ота поповз на руках і одній нозі, шукаючи в пітьмі струмок, проте натрапив на колодязь із цебром і став спускати його вниз. Ланцюг забряжчав, Ота завмер і почав наслухати. Ніде ніщо й не ворухнулося. Тоді він витяг цебро, скинув черевик й ушкоджену ногу занурив у воду. Вона була страшенно холодна і набагато приємніша, ціж у струмку.

3

До ранку набряк трохи стух.

Тільки-но зазоріло, Ота перев'язав вивихнуту ногу. Тут стала б у пригоді цупка пов'язка, проте доведеться задовольнитися хустинкою, стягнувши її якнайтугіше. Закінчивши цю процедуру, він відчув себе набагато краще. А втім, це, може, було тому, що тепер він виразніше розпізнавав довколишні предмети.

Світанок ще не настав, але темрява потроху рідшала. Оті здалося, що ця тепла північноафриканська ніч виповнена якоюсь ніжною імлою, що вночі крізь неї обриси предметів вирізняються так само, як обличчя вдови крізь жалобну вуаль. За хвилину ця вуаль була вже рідша. Наче вдова зняла жалобу.

Ота уважно роззирнувся.

Довкола розкинувся великий, занедбаний сад. Ліворуч стояв будинок з пласким дахом, точнісінько в такому він ночував по дорозі з Бужада; праворуч чорніли острівці пальм і кущів, зливаючись віддалік у темну суцільну пляму. Позаду височів мур, через який Ота переліз увечері, а попереду здіймався ще один, такий же високий. За ним бігло шосе; коли Ота виливав воду з цебра, до нього долинув гуркіт машини.

— Ота не знав, іти йому на шосе вдень чи переждати тут і вийти, коли повечоріє. І перший, і другий варіант мали свої невигоди: якщо він залишиться, його може знайти поліція, коли надумає ретельно обшукати сади; якщо ж піде одразу, то його побачать сотні очей.

Ота вирішив пересидіти день — може, все-таки не помітять. Він доскакав на одній нозі до ями, в яку впав увечері, і. ліг обережно на спину, задерши ноги. Це була непогана схованка, досить глибока, хоч і не настільки, як йому здавалося вночі.

Зненацька над протилежним муром заясніло рожевувате сяйво, схоже на хмарку, але Ота знав, що то не хмарка, а Високий Атлас. Удовина вуаль спала зовсім, і пальми тепер уже були не чорні, а смарагдово-зелені й блискучі, мов із роси, і кожна з них мала гарний бузковий стовбур, яким трималася своєї землі, Марокко. Синьо-сірі гранатові кущі теж блищали, і земля під ними була схожа на розкришену цеглу кольору кіноварі. Ота бачив землю надзвичайно близько, бо очі його були на рівні саду, й кожен камінчик здавався горбочком, а кожен горбочок — горою.

Потім він заснув, і йому снилися гори. Розбудили його жіночі й дитячі голоси. Він підвів голову й побачив, що вже ясний день. Сонце сяяло, а біля колодязя жінки брали воду у великі глиняні посудини, схожі на ті, які він колись бачив у підручнику з історії і які називаються амфорами. Обличчя у всіх були відкриті, бо жінки думали, що вони тут самі. Наповнивши свої посудини, жінки ставили їх на праве плече і йшли, тихо погойдуючись, одна за одною. Це було прекрасно. Жінки йшли, випростані, й Ота відчував плавність їхньої ходи, хоч тіла були заховані під темно-синім убранням, яке сягало аж до кісточок. Це було прекрасно. Ота подумав, що охоче взяв би собі таку за дружину. Може, навіть Віветту…

Довкола гасали напівголі діти, і Ота, боячись, щоб вони не забігли сюди і не помітили його, припав до дна ями. Тепер він не бачив уже нічого, крім неба над головою. Навіть пташок не бачив. Мабуть, вони літали над мінаретом.

Раптом він згадав про Мерсьє й дорікнув собі, що припустився великої помилки: треба було поїхати одразу до нього і все розказати. Не до Лукаса, який зрадив його, а до Мерсьє: той дав би йому добру пораду… А втім, хтозна, може, і Мерсьє в їхній банді! Хто може сказати це напевно, хто такий кмітливий? «Я, звичайно, ні».

Ота дивився на небо й питав себе, чим пояснити, що він ніколи нічого не може передбачити. Чим пояснити, що він завжди грає роль дурня? «Гаразд, — подумав, — я не дуже великий мудрець, проте заплішеним дурнем назвати себе теж не можу. Причина тут, мабуть, у чомусь іншому. Собака заритий десь-інде. Але де? Я вмію працювати краще, ніж Кліке й Сі Омар, краще, ніж хазяїн «Страсбурга», вмію полагодити речі, які доти ніколи навіть у руках не тримав, швидко можу навчитися чужої мови, набагато швидше, ніж інші. Ні, я все ж таки не йолоп!

А проте кожен легко може мене пошити в дурні. Навіть коли він не такий досвідчений і кмітливий, як я.

Чому ж це так?»

Небо зблідло від спеки й лило на землю вар, повітря над пальмами тремтіло, й думки перекочувалися в Отиній голові, мов камінці на решеті. Багато з них повипадали крізь дірки, але найвагоміші, найпекучіші, ті, на які він не знаходив відповіді, лишилися.

«Мабуть, мені чогось бракує, — повторював Ота про себе. — Можливо, справжнього розуміння речей. Або мене обтяжують якісь забобони й звички. Так. Без сумніву, причина саме в цьому! О боже, хто мені допоможе дати собі раду в цій плутанині?..»

В сад знову прибігли діти, галасували, гралися поблизу його схованки, і Ота притискався обличчям до червонястої землі, щоб не було чути навіть його дихання. Земля була суха| як трут, але йому здавалося, що вона — суцільне болото й гойдається під ним, як справжнє болото. Тільки-но ступнеш — нога провалюється в багно. «Віда правду казав, що це треба будь-що осушити!.. Тільки Віда цього не осушить, і я не осушу, і той водій з головою, схожою на крашанку, що віз мене до Марракеша. Той водій був у Легіоні й казав, що все це колись набридне арабам, sans blague». Такі думки снували в Отиній голові, а тоді раптом перескочили на Віветту. Ота поклявся в душі, що коли йому пощастить вибратися з цієї безвиході, він одружиться з нею, бо любить її. Так, візьме з нею шлюб у якійсь глухій церкві, де це не дуже впадатиме в око. І це