Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Тут є циновки й свічка, — мовив він. — Більше вам, сподіваюся, не треба нічого. Я піду приготую вечерю.

— Дякую тобі, о Мусса, — сказав Ота. — Може, в дворі сидять чоловіки й печуть на вогні рибу?

— Може, — знизав плечима Мусса. — Але я приготую вам кращу вечерю. Айша сказала, що вона твоя дружина.

— Так. Вона моя дружина. Ти що, не віриш?

— Вірю, — вклонився Мусса. — Це велика честь. Я твій слуга, пане. Я йду і негайно приготую вам теплу вечерю. Будь ласка, заждіть мене тут.

— Ні, ми вийдемо надвір.

— Як хочеш, пане. Я покличу вас. — Схилившись у поклоні, Мусса позадкував до дверей.

— Чого ти хочеш надвір, гмама? — запитала Айша.

— Тут душно, — відповів Ота. — І, крім того, я хочу знайти друга. Побудь тут…

— Ні. Я піду з тобою.

Крутими сходами вони пішли вниз. У дворі горів вогонь, коло нього сиділи темні постаті в тюрбанах і ганчір'ї з мішковини. На небі мерехтіли зорі: час од часу, коли полум'я шугало вгору й освітлювало все довкола, вони гасли. Тоді западала ще густіша темрява, у якій було видно тільки яскраві зорі на небі, а внизу — червоні жарини та блискучі людські очі. Ота пригадав, що колись це йому здавалося фантастичною картиною з пригодницького роману. Тепер уже ні. Тепер він бачив у цих людях тільки звичайних бідарів.

Одного з них Ота упізнав, того, що був у піджаку без рукавів, і другого, який мав капці, проте роззувався коло вогню, наче хтозна-як беріг їх. Він раптом пригадав і їхні імена: той, із капцями, був Мухаммед, а той, що в піджаку, — Ісмаїл. Інші троє були йому незнайомі.

— Добрий вечір, — привітався він.

Всі підвели на нього очі, але не відповіли. Ота був з вусиками, і його ніхто не впізнав. Чи, може, про нього тут уже забули?

Разом з Айшею він підійшов ближче.

— Я Ахль. Твій брат, Ісмаїле. Ти дав мені своє фото, пригадуєш?

— Аякже! — вигукнув Ісмаїл і встав. Босі пальці його ніг розійшлися віялом, немовби тіло, яке вони тримали на собі, було страшенно важке. Ісмаїл зблизька глянув Оті в обличчя. — Ти змінився…

— Так, я тепер зовсім інший, — засміявся Ота. — Просте я справді Ахль. І тепер навіть ще більше, ніж тоді.

— А це Айша! — сказав Мухаммед.

І теж устав.

— Моя дружина Айша, — сказав Ота.

— Та ну? — здивувався Мухаммед. — Сідайте.

Вони сіли до вогню. Троє незнайомих чоловіків мовчки стежили за ними спідлоба.

— Де ти так довго був? — запитав Ісмаїл. — Так, це мій друг Ахль, — пояснив він решті, показавши в усмішці зіпсовані зуби. — Де ти так довго був? — запитав знову.

— У вашій країні.

— В Дар-ель-Бейді? — здивувався Мухаммед. — Чому ж ти ні разу не прийшов сюди?

— Я не був у Дар-ель-Бейді, — сказав Ота. — Я був далі—в Рабаті, в горах, у Бужаді, в Марракеші. Це дуже гарна країна.

Він замовк. Чоловіки пильно дивилися на нього і теж мовчали.

— Так, це дуже гарна країна, — сказав Ота знову.

Йому ніхто не відповів. Він озирнувся, трохи засмучений. Його раптом пойняло тривожне почуття, що ці люди йому ніколи не повірять і не зможуть повірити, бо вони не знають нічого, крім свого рідного міста й гавані.

— Це багата країна, — сказав Ота.

Та тривожне почуття, що ці люди не можуть йому повірити (все, що він казав, неодмінно видавалося їм брехнею, фальшю, бо суперечило їхньому досвіду) і що з ними він ніколи не знайде спільної мови, не покидало його.

— Так, це гарна, багата країна, — повторив він збентежено. — І вона ваша. Ваша!

Але й це пролунало, як вигадка, як щось страшенно нереальне, у що ніколи ніхто серйозно не повірить. Ота відчув, як його охоплює безнадія. Все було зовсім інакше, ніж він сподівався. Раніше — навіть іще сьогодні до обіду, — йому здавалося, що він просто прийде до цих людей і скаже їм це спокійно, весь час терпляче повторюватиме, як муедзин із вежі мінарета, коли треба, то й цілі місяці, роки… А тепер він навіть сам собі видавався актором, який сказав свої слова і йде зі сцени, засоромлений, розхолоджений глухою публікою. Впавши в розпач, Ота ждав тільки одного — щоб вони негайно щось сказали або зробили. Негайно! Хай заперечують йому, хай навіть глузують з нього, але хай заворушаться, хай спалахнуть бодай іскоркою і не дивляться так, наче перед ними недолугий блазень.

Ота підхопився:

— Чого ви так на мене дивитесь? Я кажу вам правду! Ви тут народилися. Тому ця країна ваша. Твоя! Твоя! Твоя! Ви повинні її взяти! — Він тицяв пальцем то на одного, то на іншого. Хтось узяв його за руку.

— Облиш мене! — вирвався він.

— Сядь, гмама, — сказала Айша. — Чого ти так кричиш? Може, тобі знову страшно?

Ота похитав головою, проте замовк і сів.

Айша мала слушність. Йому й справді стало страшно, що він прийшов не туди, куди слід, і що й тут, і ще десь замало тих кількох слів, які він міг цим людям сказати. Та він не знав, Куди піти іще й що сказати, отож не лишалося нічого іншого, крім одного: ще раз спробувати розворушити їх. Це була єдина надія.

— Ви не вірите мені? — запитав Ота схвильовано. — Чому?

— Тебе називають Ахль, — озвався нарешті один із трьох незнайомих чоловіків, — проте я бачу, що ти білий. Чого ж ти прийшов до нас? І коли вже прийшов, то чому не говориш, як білий?

— Білий теж іноді каже правду. Я хочу лишитися між вами.

— Але чому? — запитав другий незнайомий чоловік.

— Бо так треба, — відповів Ота. Він переводив очі з одного обличчя на інше й бачив насторожені погляди. Йому навіть здалося, що це його власний погляд, який просто відбивається від них. Це було сумно. — Приймете мене до себе?

Один із чоловіків простяг ногу до вогню, потім знову підібгав її. Ніхто не відповідав. Тоді озвався Ісмаїл:

— Ахль — добрий чоловік. У мене є його образ.

Ота квапливо вийняв із кишені шматинку з фотографією:

— Я теж досі ношу з собою твій образ, Ісмаїле. Він супроводжував мене по всій країні…

Ота затнувся. Біля вогню з'явилася нова постать. Вона виринула з темряви так несподівано, що, здавалося, вийшла з полум'я. Це був підліток з кривими зубами.

— Це часом не Ганеш? — запитав Ота.

— Ганеш, — притакнув Ісмаїл. Підліток засміявся.

— Авжеж, це я, Ганеш! — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — А ти білий румі, який уже був тут. Засунь руку в білу кишеню і дай мені грошей!