П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!

Геркулес кинувся слідом за ним. Коли Дік Сенд, місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.

То був Негору.

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому.

Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоківниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.

Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:

— Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..

Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров’ю, останнім зусиллям стиснув щелепи— і Негору помер. Але й вірний собака був смертельно поранений.

Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.

Геркулес закопав у землю рештки Самюеля Вернона і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.

Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Тож мандрівникам загрожувала неабияка небезпека.

Дік Сенд і місіс Велдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини.

Вони вже знали напевне, що ця річка — Конго, або, як її називають тубільці, Кванго чи Ікуту-я-Конго; під однією широтою її ще називають Заїром, а під іншою — Луалабою.

Це й була та велика артерія Центральної Африки, якій героїчний Стенлі присвоїв славне ім’я «Лівінгстон», але географам, можливо, слід би пере-назвати її на честь самого Стенлі.

Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, зазначалося, що звідси до океану сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти річкою. Жоден човен не пройшов би через водоспади — найпевніше, це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому є дикуни. Проте на лівому березі ми також ризикуємо зустрітися з тубільцями, які супроводили Негору.

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Велдон.

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.

І Дік Сенд попрямував до піроги.

Річка тут була завширшки триста — чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.

Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Велдон спитала:

— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?

— Ні, місіс Велдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.

— Але на правому березі?

— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.

— Візьми рушницю…

— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Велдон.

— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Велдон, мовби передчуваючи щось лихе.

— Ні, я пощу сам, — відповів юнак. — Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.

Дік Сенд одштовхнувся від берега.

Дік швидко дістався до середини річки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста звідси вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, й усі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала річку майже впоперек.

Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. Із прибережних заростей вискочило з десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав’яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.

Дік Сенд зрозумів: він загинув. І спитав себе по-думки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв юнак на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.

А вони вже зірвали трав’яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Велдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.

Дикуни вилізли на корму піроги й відштовхнули її від берега.

Дік стояв, націливши на них