Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

До сонця із кошлатими вітрами,

Хай соки п’є гарячої броди!

Солдатський труд закінчено вночі,

І звістку добру вдарили салюти,

З кремлівських веж удари світом чути,

Хоча й мовчать танкісти й гармаші.

Ми мертвого останнього берем,

Поранених пошлем до санчастини,

І завтра вже ніхто їх не нестиме На саилітучку й просто в оберем.

І завтра вже не треба більш пайка,

І їм, хоробрим, випишуть мандати,

Що, мов, були розвідники й солдати І доля їх була, як сон, тонка,

Що не шукали затишку в біді,

Чужих земель чужинських географій!

І голоси їх буйних біографій Шумлять мені, мов клени молоді.

А мертвому насиплемо до віч Чужу ріллю, пошлем, додому звістку І спишемо на гордім обеліску Його життя важких розлук і стріч.

Прости нам гріх, небачена жона,

І не грози, дитини ручко біла,

Що ми його не захистили тіла,

А вій нам брат, але на те й війна.

Напевно, буде те прощено нам,

Що ми од горя стали незавидні,

Але ми в гніві наступали три дні І бились три дні лиш його ім’ям.

І хай він спить, немов живий, між нас... Я більше говорить не маю права...

Нехай Люто мир, Кряжич, І Морава,

І молодих віків густа заграва

Над ним у дзвони дзвонять повсякчас.

0 поїздів фронтових бистрота,

Вечірня даль, розкраяна надвоє,

1 хмар низьких посивілі сувої,

І на шляху сосонка золота!

Хрипить і свище дзвінко паровоз,

І машиніст, замащений в мазуті,

Стає на східці, в заліззя окуті,

Везе солдатів від смертей і гроз

З Берліна, з Праги, з віденських долин,

З карпатських круч і з-над ясної Влтави До Мінська, до Тобольська, до Полтави І до грузинських сніжних верховин,

Вези їх, машиністе, день і ніч,

Підсип вугілля, хлопче-кочегаре,

Щоб з паровоза світла, димна пара Висіла в небі звісткою для стріч.

Нехай солдата жінка привіта І до світанку висидять обоє...

0 хмар низьких розкраяні сувої

1 поїздів фронтових бистрота!

Тоді на станцію виходить мати. Моя мати у темній хустині над синіми старечими очима, в юхтових чоботях, припалих пилом польової дороги. Руки її тримають хліб, спечений для синів, і пахнуть ці руки осіннім вересом і тим бентежним запахом моєї юності, який ношу я по сьогодні в своєму серці.

Постій годину, пройдуть поїзди,

Постій до ранку: їх зустрінеш, може,..

Тебе чекання горбить і тривоже,

Багрить проміння теплої звізди.

Така ти в мене вічно, як була:

Між людьми непомітна, невисока...

Ото з синами все, було, морока:

Кормить, поїть та бабські знать діла.

Жнива надійдуть — висушить копа, *

Стерня поколе до крівці і поту,

А діти все росли поміж клопоту.

Дивись, і старість в гості підступа.

Дитинство буйне видиться моє,

І юність вітер спогадів хитає.

Тебе,— нап’ється батько, то поб’є,

А потім і потішить, всяк буває.

Нам в інститути вийшло йти, до шкіл,

До нових воєн і гарматних гуків,

А в тебе дні поділені навпіл:

Іти від мужа і від синів до внуків.

Старанно хліб покраєш до стола,

Миски поставиш, глянеш по роботі:

— Ви їжте, діти, ну, а я вже потім...—

І сядеш збоку, тиха і мала.

За кожного посивієш, як дим,

За невісток, за внуків, за сусідів.

Коли й кого і хто за що обидив,—

Все зло на себе, а добро — другим.

— Та я стара. Чого там! Все моє...—

Зітреш усмішку хусткою потиху...

Для інших — хліб, а як собі — то крихту,

Для інших — радість, а собі — що є.

Яких-то снів паспила за війну,

Яких думок надумала за літа!

Сини пішли шляхами на півсвіта Вітчизну захищать полум’яну.

Несла листи їй пошта польова Із Балтики, з Карпатів — атестати,

А кров синів їй хто міг показати?

Тим більш для крові не живуть слова.

У темпі ночі, в поклики світань Вже поїзди з війни ідуть додому,

Сини твої з-під смерті І 3-ГІІД грому Вже на пероні. Мамо, бачиш? Встань!..

Запахло війною на пероні, наростає крещендо вітру, вересневе листя котить під паровоз, сушить його димом, палить іскрами. І за тим листям швидкі й плечисті виходять з теплушки сини при зброї, з котелками в руці — де б його чайку сьорбнути? Вийшли та й побачили матір. А вона вже біжить до них, підняла руки, впустила хліб додолу: — Сини мої! Сини мої милі!

Найстарший мій, скажи мені тепер,

З яких річок ти пив, і де проходив,

І де сліди важких твоїх походів Залізний вітер воєн не затер?

Які ти рани злікував собі?

Із ким братавсь? Яку знайшов людину? Гарячу мрію,— матерню, єдину,—

Леліяв серцем в радості й журбі?

Підійшов найстарший до матері, зняв пілотку, розповідає про те, що лишилося в серці, як випечене гарячим залізом*

— Ворог, мамо, убив дитину,

Мою п’ятилітню Олю, дочку,

Мою незабутню, одну-єдину,

Зелену ялинку мою гнучку.

Ворога того зустрів я в бою,

Нашої слави гримів салют.

«От,— кажу,— стрілися ми з тобою,

Кате мій, падай і мри отут!»

Я вбивчого, мамо. І легше стало,

І, наче птаха, стріпнулась душа...

А нам же іти на Ельбу немало,

Де буряні ночі й розбита соша.

І десь на безлюдді, в крутім димищі,

" Де зорі грілись, як жовті піски,

Почув я в будинку, в огні, на горищі, Тремтячі дитячі два голоски.

Вони захлинались од спраги й суші,

Од жару й вогню обгорілих кімнат,

І смерть у торбинку клала їх душі,

Схожі на теплих горобенят.

І смерть уже ставила чорну печатку На ділі своєму, як і завжди.

Кинувся в пломінь, хлоп’я й дівчатко Виніс і смерті сказав: підожди!

Шинелею вкрив їх, підняв, не глядя,

Доніс в медсанбат на однім плечі.

Може, згадають колись, що дядя , їх із пожару виніс вночі.

Зіходить тепла вечорова зоря, бринить на синіх матерніх очах. Мати стоїть нерухомо, мов закам’яніла. Потім підходить до найстаршого, цілує обвітрені, запечені війною губи: — Спасибі тобі! — А середульший уже кинув цигар* ку3 підняв автомат на плече, вийшов перед неї:

— Мамо, я теж скажу!

— Ну, говори своє заповітне.

— Як шуміли вороги.

Як лягали до ноги Під броню побиті,

Я знайшов дружка в бою

Біля смерті на краю,

В почорнілім житі.

І