Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
А тиха пристань ожива:
В артілях виспіли жнива, Вантажать динь багряні кулі, І кавуни лежать поснулі.
За човном човен підплива.
Од цигарок снується дим,
І пахне житом молодим І рибним виловом багатим, Сухим засмоленим канатом І тютюном, як спирт, міцним.
Чому ж та круча нависа? Чому лиш чебер та роса Лежать на схилі одиноко,
І стовбур спалений високо,
Як меч, ввігнався в небеса?
І
Отож на пристані, як сон Зморив, узяв собі в полон Артіль вантажників, і тиша,
Замків закованих міцніша,
Лягла на тучі й на затон,
П’ятірка сивих плотарів Сиділа в тінях яворів.
Варили кашу на триніжку,
А молодий козячу ніжку Смоктав, і річ сповага вів.
Я теж підсів до них... «Тоді Дощі пройшли і на воді Ще хвилі в’юнились, ще зорі Стояли тихі та прозорі,
Як перші маки молоді.
Ще вечір спав в очеретах І полохливий мокрий птах Шукав гнізда. Об тій годині Знайшли їх трьох в оцій долині: Один юнак, а два — в літах.
Знайшов їх хлопчик із села Із нашого. Смертельна мла Ще молодого не зв’ялила,
А.двох старіших опалила,
Холодні очі сповила.
Вони уткнулися в пісок,
Немов заснули на часок,
І землю гріли під собою,—
Шматок землі, одбитий з бою, Плацдарм — на метр а чи на крок.
То добре — німців ні душі. Шумлять пошерхлі комиші.
Бійців тих два, приййявши муку, Плече в плече, рука на руку Лежать. Видать, товариші.
А третій попросив води,
Хлопчині каже: — Підведи,
Я ще живий, підходь-но ближче.— Його сховали на горищі,
І ранок змів його сліди.
То був юнак не з ближніх міст,
Чи комсомолець, комуніст,—
Ніхто не знав. Знайшли солдатом, То вже й мовчок. Немов за братом, За ним дивились. Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.
І*в ті години, ясні й гожі,
Юнак вже зводивсь насторожі, Відчув живу, гарячу кров.
Кажу, він був не з ближніх сіл,
А десь з Смоленщини, де стіл,
І хата, й люди — всім привітні, Зайди у лютому чи в квітні,
То хліб і сіль — завжди навпіл.
І в нас, і в них — цвіте в маю,
Жита одні, в однім краю,
А вечорами — хлопців гулі,
А влітку в них такі ж зозулі Кують в дубовому гаю.
Дніпро із їхніх шум-борів Тече до нас. А в матерів Такі ж смугляві, чесні руки,
А в довгі дні боїв і муки
І їхній край, як наш, горів...
Отож у темінь зореву На в’ялу, скошену траву Його поклали у стодолі, Забинтували груди кволі.
— Нічого,— каже,— оживу.
Неначе з тяжкого труда,
В пилу сорочка — аж руда.
А він хазяйці: — Що там, мати? Смертям двом,— каже,— не бувати, Одну ж обдурим, не біда.
Сусід одежину дає:
— Своє зніми, бери моє,
Ось, ось-бо нШці будуть скоро.— Він гляне скупо і суворо:
— Ні,— каже,— буду вже як є...
Лежить — в пілоточці своїй,
У гімнастьорці польовій,
З кишені вийняв білу хустку,
Неначе їхав у відпустку,— Затримавсь на передовій.
П’янить ромашкою трава, ї він, неначе у жнива,
Приліг спочить, сказати слово,
А тільки рана випадково Йому дихання забива.
Заснув. І сниться сон. Як тінь,
Все метучи у пил і тлінь,
Виходить смерть, старенька сваха,
З мішком дорожнім, костомаха,
Бреде між часу й поколінь.
А проти неї вітер-птах,
Отой, що виріс у житах,
Що гне дуби, як буйні коні.
Питає смерть: «Боєць на сконі?
Я з ним пограюсь попервах».
«Ні, не пограєшся, стара,—
Говорить вітер,— не пора.
Давай-ио битися з тобою,
Як переможцем вийдеш з бою, Кульгай, бери його з двора».
Як свисне щерблена коса,
Аж кров’ю бризнула роса,
А вітер: «Стій!» — і вище в тучі, Метнув на неї гори-кручі,
Аж захитались небеса.
Вона на нього — сліз потік,
Полки журби,— збирала ж вік.
А він — цвітінням, літиім-громом, Огнем любові, всім відомим,
Стару у піджилки підсік.
Та смерть сміється: «Братку, бре!» — За косу й знову за старе.
А він снаги узяв між люди,
Гарячим щастям їй у груди,
Та смерть і щастя не бере.
Він — блискавицею до ніг, Хлібами, плодом, все, що міг, Зібрав. А смерть жує охоче,
А костомаха знай регоче,
Кульгає в двір і на поріг.
І просить вітер у бійця:
«Постій зі мною до кінця».
І людським серцем — в очі смерті, Спалив, стоптав кістки потерті! Ще є в людей такі серця!
Сміявсь юнак о другім дні.
— Це,— каже,— в роті по мені, Мабуть, скучають. Сни на руку.— А за вікном земля од гуку Тряслась і корчилась в війні.
II
Ви чули, як шумлять бори У вересневі вечори?
І кожен вечір —у шоломі,
В шинельці — в далі невідомі Несе багряні прапори.
Де він спочине на землі,
Під курним небом, в ночі злі?
А з ним за дальніми містами,
За ріками і за мостами Курличуть мирні журавлі.
Бійцю полегшало, він міг Вже підвестися на поріг, Картоплю, зварену в «мундирах», Вже їв, як є, в розмовах щирих Летів, як птиця, в даль доріг.
Він думав часто, що в полку В таку годину, в ніч таку Об нім забули. Про кончину Сам командир в сумну годину Промову висказав палку.
Що, може, на передовій Його шукав весь перший рій.
Та де ж? І дощечку з зорею йому зробили, й над землею Вона над іншим кличе в бій.
А він живий, дивись, живе!
Чуття бринить легке й нове,
Ще день чи два — і він, нівроку, Глибінь Дніпра, ясну, широку,
Не в човні — сам перепливе.
За ним — до смертної межі Німецькі кулі, як ножі,
А з ним услід — дніпровські бурі,
І сміх радий, і дні понурі;
Й вітрів осінніх мятежі
Перепливуть. Такі дива.
То буде радість, а слова
Самі поллються.— Як ти? Звідки? —
А рани дві — важкі, як свідки,
Та ще в сивинах голова...
Чекай, це все в потоці мрій. Заходить хлопчик, вірний твій Товариш. Він тебе німого Знайшов із матір’ю й до свого Двора приніс. Живи. Радій.
— Ну що там, хлопчику? Сідай.
— А що казати? Німцю край! Година, бачите, сувора,
Не сплять учора й позавчора, Гелгочуть, шепчуть. Що там —