Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Весняний цпіт і запах рути Серед гарматної імли,

І перших вбитих не забути,

Які па серце нам лягли.

І перші виблиски заграви,

І тиша степових криниць,

І перші бомби в сиві трави Ложили нас, як мертвих, ниць.

Вода з калюжі степової,—

Чого не вип’є чоловік! —

І грім гармати польової В тобі й мені живе навік.

Сашко, невже забути можна Лубни, Пирятин, Бровари

Де темна ніч, нудна й тривожна, Ракети сіяла згори.

Де ми спиртком обігрівались, Втішали ранених в біді,

І все здавалось, і здавалось,

Що й ми не виживем тоді.

Що й нам уже готовлять хату У бліндажі, під артогнем,

Що люди,, певне, прийдуть к святу, А ми з тобою не прийдем.

І, ми потиху та помалу Співали пісшо в знак надій,

Ту, що в Смолеищииі, бувало,

Співав у кузні батько твій.

Бона була нехитро ясна:

«Трансвааль, Трансвааль, страна моя!»* —

Про тих, що впали передчасно,

І тих, що йдуть, як ти і я.

А десь., за даллю польовою,

Що ні проїхать, ні пройти,

У сурмах сніжного завою,

Як буря, дихали фронти.

А десь на Смоленщина, в тесовій рідній хатині,

На сивому березі битого боєм Дніпра,

Стоїть твоя мати одна ©б вечірній годині,

Стоїть твоя мати, така ж, як і в мене, стара.

І крик її тихий несуть збаламучені води За тисячу верст, через вйоски3 і пломінь зорі,

І крик її чує — моя — у часи непогоди,

Моя незабутняя мати, в Трипіллі, на білій горі.

І шле твоя звістку Дніпром, через доли і луки, Синам на війну, на залізну грозу, на життя,

І мати моя у Трипіллі бере тую звістку на руки,

Як в бурю дніпрову беруть одиноке иевкрите дитя.

Твоя заридає — моя аж похилиться п’янко,

Моя зарадіє— твоя посміхнеться вві сні,

Моя-— українська, а сива твоя — росіянка,

Обидві, як сестри, на Волзі, Дніпрі і Десні.

А ми вже десь за небосхилом,

У чорнім кратері подій,

Свою судьбу несем, не хилим На огняній передовій.

Сашко, нехай питають внуки,

Сини невирослі, малі-,

Як ми з тобою гріли руки Від двох осколків на землі.

Як ми у вирвах ночували (Не передбачив те устав)

І, правду кажучи, вчували,

Що наступати час настав.

Що від полків і мехдивізій,

Укомплектованих сповна,

Вночі, у димні чорно-сизій,

Сталева котиться луна.

Що літаки стоять на старті,

І Конєв4 нас готов вести,

І тешуть плотники в азарті Дуби,— підмощують мости,

Що поводи рівня кіннота І в танку гріється мотор,

Пікірувальників робота Дзвенить, немов захмарний хор.

Що друг нам слово добре скаже,

І встане31 день, як білий сад,

І все німецьке, чорне, враже.

З Дніпра покотиться назад.

Щасливий той, хто мав надію,

Стояв при танку й тягачі,

Любов і літа молодії . Не порозгублював- вночі.

Хто дихав бурею походу,

Від пилу, поту І труда,

Хто льодову зашерхлу воду Пив із копитного сліда!

А десь на Смоленщині, брате, на давній, на битій

дорозі,

В сялібах5 і вйосках широких, узявши ножа до руки, Вставали трої партизани у ярості, в лютій погрозі,

І слали їм звістку гарячу друзяки мої — ковпаки.

Шуміли луги непокошені, і падали гості негірошені,

Од трупів німецьких, зчорнілих дубове ламалось гілля, І нашою кров’ю і потом Смоленщини хати орошені,

І Сурож, і Дніпер, і Стугна, і київська рідна земля.

Кривавилось небо ночами, хороший, їй-богу, початок!

Не чути, не гнутись, не знати. Не буть у фашиста

рабам!

Вітри з України сушили сльозу у смоленських дівчаток, І київські горді тополі — смоленським шуміли дубам.

Отак, мій друже, так, мій брате,

У рік, у день, у кожну мить ' Ми просто вчились пізнавати,

Кого убить, кого любить.

Кому сердець давать дарунки В жорстокій славній боротьбі,

Кому підносить чорні трунки,

На нашій встояній злобі.

Кого просить до хліба й солі,

Бо то ж мільйон за нас,гряде,

Бо наша доля в зритім'полі Щитами й танками гуде.

І слово хоче волі й злету:

Дзвени, цвітись і не в’ялись!

Як жаль, що мало в нас поетів,

Та ще народяться колись!

Щоб не колошкали травичку І не пищали в зорепад.

Залізо славили, як звичку,

А не як танковий парад,

І щоб душа людська горіла,

Зламавши пристрастями мур,

І сонцем сяла бронзотіла Симфонія мускулатур.

Я бачу вже — за днем-потоком Бринять схвильовані уста І за новітнім буйним Блоком Новий Овідій 6 вироста...

І нам удвох в. грозі і в суші,

Де протекло життя круте, Новітній день ляга на душі,

Він добрим цвітом зацвіте.

Бо вже гуторять чесні люди,

Кому, либонь, не новина:

— Ану, про що співати буде, Якщо закінчиться війна?

На що зміняє він охоче Гармати, коні і вози,

Солдатські очі в темні ночі, Налиті поту, як сльози?

Куди запише дні солдата, Зупинить бою крик і шал?

Які обличчя, хочем знати,

Візьме до серця в арсенал?

Який дідок в рядки потопа,

Щоби не чуть пожарів-лих,

Чи Вася Тьоркін із окопа Піде до буднів трудових?

А ми.полями і садами Підем вперед, звелить комбат.

І проламаєм шлях трудами До ще нових, незнаних дат.

І там із кухнями, з обозом,

Із танками, як злий потік,

Полям поклонимось і грозам І заколосим рідний вік.

І встане пісня з жаром, з кров’ю, Мов під Смоленськом перший бій* Мов дуб шумний у Подніпров’ю Десь на Трипільщині моїйі

сини

Героїцна симфонія

У надвечір’ї шумить потолочене жито і ходить моя молодість тихими кроками. Вона шукає нових стежок. Скільки їх довелось стоптати за чотири літа од Волги до Пшемші і Чорної Ніди! Вона оглядає передові, пориті на сталін-градських горбах, на синьому Бузі і на чорних карпатських плаях. Багато їх? Мабуть, немало. То мої ноги кривавились на тих стежках, то мої руки копали бліндажі, обливаючись потом, то моя душа, як птаха, трепетала над ними, падаючи, радіючи і рвучись уперед, знаходила нові тривоги , й радощі на тих вітряних, збитих війною долинах. Що то шумить за обрієм? То не тополя в Трипіллі? Не волзька хвиля б’є в берег? Ні! То твій далекий голосок кличе мене додому. Ходи ж, моя молодосте, тихими кроками, а я скажу слово про тебе.

Останній рів димовищем пропах,

Останню гільзу кинула гармата.^

І гілка дуба, чорна й вузлувата,

Піднявши пальці, клониться в степах.

їй