Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр
Запрошення приніс.
— Дай, тему подивлюся,
Я ж не якесь село!
«Здобутки революцій» —
Написано було.
Які ж такі здобутки?
То штука непроста…
Я сів до столу хутко,
Пригадувати став.
Щоб, як прийду на захід,
Де прапорів краса,
Ніхто не зміг сказати:
— Ти, хлопче, не в курсах.
Я думав цілий ранок,
Я думав день і ніч:
— Пригадуй, ну, Іване!
Бо то ж важлива річ.
Дочка пішла до школи,
Пішов на дворі сніг.
Так довго ще ніколи
Я думати не міг.
Здобутків отих клятих
Я так і не згадав.
І не пішов на свято,
І з того не страждав.
Мораль: напружуй лоба.
Щоб не було біди,
Покличуть — думать спробуй,
А потім не іди.
Вінець творінняКоли я бачу, як Петро
Шашлик гризе, немов вовчиця,
І п’яний з братом лізе биться,
І гатить йому під ребро,
Мовляв, на Путіна він схожий,
Тоді питаю: «Боже! Боже!
Для цього Ти зробив його?»
І чую в серці: «Ні, не для того…»
Привиди ночіМені приснився знову дивний сон —
Приходять у мій дім якісь уроди,
І кажуть: «Ми — посланці від народу,
Синів його відбірний легіон.
А ну, давай, нам, дядьку, напрямки,
Чи можна тебе звати патріотом?
І, взагалі, скажи нам, хто ти, що ти?
Які ти маєш погляди, думки?»
Дивлюсь на тих «відбірних» (хоч і сплю)
Яке ж воно дурне, бридке, убоге!
«А вам, пани люб’язні, що до того?
Ну, звісно, рідну землю я люблю».
«То все слова! — вола мені юрма, —
Ти довідку нам дай чи документа!
Щоб там була печатка президента.
А як не маєш, тут тобі й тюрма!».
І голосно ригають, мов скоти,
На стіл сідають та на підвіконня.
Я їм: «Вимоги ваші не законні,
І прошу не звертатися на «ти»!
Як можете, — кажу, — такі брудні,
Тут виступать від імені держави?»
А ті зухвало: «Значить, маєм право!»
І лист зім’ятий тикають мені.
«Читай-но, вуйко, пишуть там про нас,
Що ми шляхетні, гарні та відважні.
Он, бач, які там підписи поважні?
До речі, де тут грошики у вас?»
Хто вас наслав?! Кошмарна, підла жуть!
(Що покидьок — у кожного на пиці).
«Від кого ми, державна таємниця!»,
І знов ригають, і, мов коні, ржуть.
Скажіть, цей сон — то особливий знак?
Вночі прийшов з якої він нагоди?
Сказать, що хазяйнують в нас уроди?
Так ми це бачим кожень день і так.
Казус СтепанаМій друг Степан
Собою так пишався,
Що в нього слід
На тілі залишався.
Коли він думав про свої чесноти,
Збиралися краплини поту,
І речення писали між грудей:
«Степаночку, ти краще всіх людей!»
І довго він беріг цю таємницю.
Бувало, натовп йде багатолиций,
Він дивиться в обличчя перехожих,
І в серці дума: «Боже! Боже!
Чому один я в тебе?
А інші — примітивні непотреби»
На жаль, не знав мій друг Степан,
Що кожний з перехожих громадян
Так само думає про себе…
І в цьому є трагедій буття,
І в цьому є пекельний холод майбуття.
А вихід є?
В гордині каяття.
Епітафія від кутюрТвій макіяж, краса і врода
Залишать подіум навік.
Ти не вживала вуглевода,
До сала шлунок твій не звик.
Тебе лякали борщ, тефтелі…
Тепер дрес-код лежить в землі.
Терниста путь у топ-моделі.
А чи ти їла взагалі?
На прах твій без холестерину
Плита із написом лягла:
«Хотіла стать «Міс Україна».
Лише три дні не дожила».
Дума про сміливого радикалаЯ знав одного радикала,
Так його нічого не лякало!
Ні старі бібусі, ні дідусі,