Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр

Впрочем, было бы мило. Ведь сразу же меняется статистика революции. Выходит, стояли и прыгали не сотни тысяч разумных существ, а уже миллионы! Ха-ха-ха…

* * *

На этом месте рукопись больного С.Х. обрывается. В истории болезни, к которой рукопись была приобщена, сделана следующая запись:

«Данный материал был изъят у больного С.Х. при госпитализации. В виду того, что он содержит не только болезненную симптоматику и фантастические картины, ничего общего не имеющие с реальностью, но и оскорбительные измышления, подпадающие под статью уголовного кодекса, медицинский консилиум принял решение направить текст в компетентные органы. Врач Н.Г. Дмитрук».

В ніч на свято, на Трьохріччя,

Як Майдан наш переміг,

Сон побачив я незвичний

І тяжкий неначе гріх.

Снилось, що три роки тому

В нас нічого не було.

Що сиджу я ніби вдома,

За вікном моє село.

Революції немає,

Я не їду на Майдан.

Сонце світить, кіт дрімає,

Кум фарбує свій паркан.

Бабця тягне до комори

Шмат товстенної свині…

А в моєму серці горе!

Гірко, муторно мені.

Де обурення народу?

Де підйом свідомих мас?

Хіба щастя на городах?

Чи Європа вже у нас?

Що ж, давайте працювати,

Милувать своїх дітей,

«Вату» будем звати братом,

Відцураємось ідей.

В школі мирно вчать трикутник,

З поля в небо лине пар —

Та мені таке майбутнє

То справжнісінький кошмар!

Хто я? Звався активістом.

А тепер? Звичайне чмо.

З каменюками та свистом

Ми ж на владу не йдемо.

Так і кум від мене кращий,

Бо у нього сад, город…

Ну, а я? Дурне ледащо?

Хоч і справжній патріот.

Але цьому сновидінню

Я кажу суворо: «Ні!»

Вийшов з хати, взяв каміння,

Розмахнувся у ві сні.

В кума кинув понад тином.

Все навкруг аж загуло.

Двір сусіда у руїнах!

І горить моє село.

От тепер питань немає —

Лемент! Стогін! Крики: «йой!»

Революція триває,

І не чмо я, а герой.

Ах, друже, друже,

Любий друже!

Мене давно цікавить дуже,

Ну, звідки це тремтіння нервів,

Коли я бачу десять євро?!

І це бажання немовляти

Від радості, пробачте, сцяти,

Коли десь кажуть: «Єлісєйскіє поля»,

«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».

І хочеться стегном, як курва, вихиляти,

Взуття чуже схилитись і лизати,

Від щастя щось верзти не до пуття…

Як звуть оці мізерні почуття?

Оці нікчемні «чуйства»?

І раптом здалеку — луна, мов з забуття:

«Холуйство! Холуйство! Холуйство!»

Якось ввечері, без шуму,

Захиливши грам п’ятсот,

Ми шукали мого кума,

Щоб вести на ешафот.

Хтось хотів його за грати,

Але більшість каже: «Ні!

Тільки страта! Тільки страта!

На війні, як на війні».

Чом, спитаєте, замало

Буде кумові тюрма?

Він сказав, що ми стрибали,

Наче дурні, задарма.

І тепер він — ворог лютий.

І хоч круть тепер, хоч верть,

У кайдани весь закутий,

Хай іде собі на смерть.

Та хіба ж самі не знаєм,

Що купили нас за гріш?

Що круки у ріднім краї

Нам встромили в серце ніж.

Що уже не дно, а днище

Ми відчули в підлий час.

Та казать про це навіщо?

Це ж образа для всіх нас!

Ніби він один розумний,

А ми лохи навкруги.

Нам такі, як бувший кум мій —

Найстрашніші вороги.

Що з того, що хлопець правий?

Дійсно, неньку продали.

Не потрібна нам та правда,

За якою ми — козли.

Всі звуть мене Іваном,

А прізвище — Губа.

Я був на трьох майданах,

Де вище всіх стрибав.

А вчора напідпитку

Сусід (червоний ніс)

На урочистий мітинг