Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
Кирюха озирнувся вниз, на Ріку. Сіре громаддя з гарчанням вовтузилося над руїнами мосту кроків за кількасот. Сонце зайшло в хмари. Усе знову видавалося несправжнім, нереальним, дурним, поганим сном, із якого не було змоги прокинутися. Кнєзь сидів зовсім поряд і вив дедалі тихіше. Гриднів і волфів не було поблизу видно. Няньки теж десь поділися. Кирюха впустив під ноги порожній ріжок, приєднав здвоєний, наповнений і, взявши автомат під пахву, переступив через скорченого Кнєзя та попрямував у бік головної площі. Ззаду долинало виття, рики ящірки, тупіт людських ніг і кінських копит.
Відійшовши кроків зо двісті, Кирюха озирнувся. Велетенський сірий тулуб перетинав Ріку, із пащі задертої над водою голови долинало приглушене гарчання, схоже на розкіт весняного грому. Із прибережних кущів боязко вистромлювали голови перелякані гридні. Ящірка перепливла-перечалапала русло, завертаючи ліворуч, у протоку між Трухан-айлендом і гидропа-айлендом. Невдовзі вона зникла з очей, та розкоти грому ще долинали з-понад верхівок тополь, якими поросли обидва острови.
Кирюха дійшов до будинку, піднявся сходами і відчинив двері. Слизько-солодкий запах мертвого тіла зміцнів, наповнив увесь простір кімнати своїм відворотно-привабливим парфумом. Кирюха подумав, що спати в цій кімнаті він уже більше не зможе ніколи. Сів на давно не метеній підлозі, біля ліжка, у якому дотлівала Янка, зі стукотом поклав біля себе зброю. Кальян тьмяно відблискував у напівтемряві. Кирюха лежав і дивився в облуплену стелю. Недосотворений світ повільно доходив свого кінця. Зло, яке прийшло, зовсім і не було злом. Хіба є злом голодний звір? Він лише хоче їсти. Хіба є злом вітер, який посеред ріки чи озера перевертає вітрильний човен? Хіба є злом кам’яна брила, що, зірвавшись із вершини в ущелину, плющить і плюндрує все живе й неживе на своєму шляху?..
Він не знав, скільки часу минуло, коли в двері постукали. Несміливо так, ніби шкребучись. Він підвівся, обтрушуючись, пішов відчинити. За дверима стояв Кнєзь. Очі його почервоніли, обличчя змарніло, неначе аж обвисло. Рудувате волоссячко збилося, забризкане мулистою прибережною річковою водою. Сап’янці, каптан — увесь дорогий стрій володаря теж був у жалюгідному стані.
Відступив від дверей, і володар несміливо, короткими кроками ввійшов до кімнати. Він дивився на Кирюху знизу вгору й мовчав, сковтуючи загуслу слину в роті. Після довгого цього мовчання й зазирання очі в очі Кнєзь, нарешті, спромігся на слова:
— Кирюшо… Не спасла, бач, зброя твоя… Видно, нема супроти неї ніякого оружжя. Але я всьо-таки прийшов попросити: Кирюшо… Єслі хто й може супротів неї шось вимислити, то це тілько ти, Кирюшо. Скажи, чи можна вообще подолати цю годзілу проклятую?..
У голосі володаря бриніли надія й покора. А ще — безнадія й також покора.
Кирюха відповів не одразу. Він дивився на Кнєзя й не бачив його. Потім, неначе схаменувшись від цього сну навстоячки, він струсонув головою:
— Дай мені, Кнєзю, десятьох гриднів, якщо в тебе ще військо залишилося…
* * *Пізно ввечері, як сонце вже черкнуло краєм свого диска далекий обрій, смерди й вільні люди граду нашого могли постерегти, як від Ріки в бік храмів, стародавніх, поруйнованих, вирушав караван. Вийнявши весь товар із Кирюхиного човна, десятеро гриднів повантажили тюки з куртками дорогими шкіряними на коней і погнали їх угору, коротшим шляхом, через поруйновану й безлюдну частину граду. Сам Кнєзь їхав попереду, щоправда, не так хвацько, як колись, похнюпивши голову свою й майже не правлячи конем. Трюхикали за ним гридні, теж якісь пошарпані, без хвацькості своєї й без зухвалості. Кирюха їхав останнім, за кіньми пов’юченими. Зброї своєї він не мав при собі, а тільки ножа довгого мисливського та ще якийсь лантух припнув до сідла, а що вже в тому лантусі, того ніхто, мабуть, і не відав. Виглядав Кирюха теж понурим і замисленим, та якась іскорка все ж ув очах його жевріла. Навіть усміхався ледь помітно сам до себе. Та усміх цей був не лише сумним, а трішки ніби й божевільним, відстороненим…
Їхали вони серед згарищ та руїн, а сутінки потроху запановували над градом. Дістались до Арсеналу, там, на невеликій площі, просто біля однієї з нір, у яких сиділи мудри-політенівці, спішилися, привалом стали. Кнєзь лишився стерегти коней, а Кирюха з кількома гриднями пішов у руїни ближні. Слова якісь він бурмотів, гридням пояснюючи, дивні такі слова, химерні — неначе «компресор», «кабелі», «гудок-ревун». Гридні дивились на нього, як завжди, тупувато, стриженими головами покивуючи. Але слухались вони Кирюху з належною шанобливістю, нічим незгоди своєї не показуючи. Розуміли, видно, що справа робиться важлива та що життя їхні теж на шальки покладені.
За якийсь час недовгий гридні до нори повернулись та, узявши коней своїх за повіддя, повели їх до руїн. І звідти предивну колісницю металеву витягли четверо коней — якимись балонами та шлангами довгими обвішану. Окрім того, на іще одного коня було навантажено якийсь великий і важкий предмет, брезентом перемотаний. Перепочивши, далі процесія вирушила й, перейшовши кілька пагорбів, ранньої ночі прибула до підніжжя Бабародіни, на гору, майже нічим не порослу, бо після другого Спалаху ті боки схилів не заростають навіть паскудним бур’яном, не кажучи вже про кущі та дерева. Там усю поклажу з коней зняли, і заходився Кирюха куртки шкіряні розпаковувати та по землі розстеляти. Гридні за його вказівкою в тих курток рукава розпорювали та вкладали рівненько так, одну біля одної, упритул. Кирюха походжав, роззирався довкола, немов до чогось приміряючись.
У нічній темряві з-за острова час від часу долинало ревіння ящірки. гридні налякано піднімали голови на кожен скрик, перезирались і щулилися, аж їм вуха поламані-відстовбурчені до черепів притискалися.
— Оно як ричить, тварь хіщная…
І Кирюха раптом збагнув собі, що вони не чують, не дочувають у крикові рептилії того, що чує він. Відзначив він це подумки, нічим здогадки своєї не виказуючи.
Кнєзь сидів віддалік, двоє гриднів-охоронців розпалили для володаря багаття. Кирюха підбіг і коротко, але гостро віддав розпорядження затулити багаття від Ріки ковдрою. Гридні здивувались, та наказ цей виконали — і тільки снопики іскор, що зрідка здіймалися в затягнуте хмарами передосіннє небо, означували
