Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
На будівництві мосту робота, як і напередодні, ледве-ледве жевріла. Кілька кошиків землі повільно винесли й ледь-ледь досипали на кінці дамби, а тоді десятники збились у своє коло, робітники — у своє та й, так розмовляючи, зрідка тільки позирали в бік одні одних. Мудриполітенівці здалеку, сидячи на уламках своєї платформи, теж перемовлялися стиха, позирали в бік будівництва, не особливо підкреслюючи свою присутність. Гридні ліниво походжали вздовж Ріки туди й сюди невеликими групами, по троє-четверо, попередньо поприпинавши коней недалеко від води. Вони навіть одного разу спинилися переговорити з мудриполітенівцями, чого взагалі зроду-віку не траплялося. Ті з висоти уламків своєї платформи, як завжди, відповідали зухвало й гостро, але розмову так-сяк підтримували. Спільне для всіх відчуття незнаної небезпеки передавалося, як осіння застуда, диханням, слиною та словами з ротів.
* * * Ой над градом сонце встає! Ой встає-встає сонечко краснеє! Ой та униз по Узвозу то не вужі повзуть, То красних дівиць до Ріки везуть! Ой та ж везуть їх без отця із матір’ю, І стелиться ж дорога їм скатірт’ю!.. Везуть же їх та й під покривалом, Щоб ніяке лихе око їх не сплюндрувало! Та й везуть же їх до Ріки вмитися, Ой же ж вмитися та й перетворитися! Та й перетворитися з телиць на коров, Та й везуть ізмити із них їхню перву кров! А де перва кров, Там перва любов, гей! А ж ті дівиці красні, лебідоньки, Та й на двох одне мають лібідонько! Та й маленьке воно, іще недозрілеє. Недорослеє, нерозігрітеє! А ж ті дівчиноньки — то Кнєзеві дочки. Ізнизу зрослися, як в лісі грибочки. Та й везуть їх, заховавши від очей лихих під покров. Везуть, щоб ізмити їхню перву кров! А де перва кров, Там перва любов, гей! * * *Очамимря повільно очунювала у прохолодному піску острівця. Учорашньої ночі так раптово й несподівано, просто під час ходи, той солодкий щем між задніми лапами зробився цілковито нестерпним. Вона звернула з берега, увійшла у воду, щоб хоч таким робом охолодити й заспокоїти його. Та незрозуміле відчуття не минало, наростало, тиснуло зсередини й, урешті, вигнало її на острівець посеред течії, щоб там усеньку ніч примусити качатися й стогнати, змітаючи хвостом цілі піщані дюни, аж до самого ранку. Неможливість досягнути кінця самій ритмічно пульсувала в ящірці, викликаючи лють і розпач. Крики її ставали дедалі тоншими, вищими, жаліснішими. Ящірка вже сама починала ненавидіти себе за це конвульсивне почуття, якого тіло ніяк не могло подолати.
До ранку цілковита знемога врешті опанувала її холоднокровне лускувате тіло. Перебувши в неглибокій дрімоті, доки ранкове проміння зарожевило високі хмари, що навскоси стояли в небі, ящірка остаточно стрепенула з себе рештки внутрішньої тілесної муки. Точніш, вони, ці рештки, затверділи, скам’яніли, усохлися, та при цьому нікуди з неї не пішли. Не вміючи передбачити, як швидко це непереборне, солодке, пронизливе й принизливе відчуття повернеться, щоб знов опанувати її тіло, ящірка заквапилася. Треба було чимшвидше відшукати якоїсь поживи — тіло не їло вже другий день, голод смоктав уже просто нестерпно. Може, саме голод і загнав на манівці те, попереднє, відчуття?.. Тоді слід чекати, що воно повернеться, щойно вдасться втамувати голод.
Ящірка знову зайшла у воду й перебрела Ріку. Вибравшись на берег, вона роззирнулася. Іти слід було вниз, далі за течією: саме звідти дедалі сильніше тягло димом, саме там двоногі істоти, мабуть, мають своє велике кубло. Насититися, наїстися, спожити їх багато-багато, як пуголовків на мілководді, таких смачних, безкостих, безпорадних, — це було зараз єдиним прагненням, яке жило в тілі й мозку Очамимрі.
Трохи ще пройшовши берегом, вона знову спустилася до Ріки. Слід було рухатися нечутно: здобич була вже десь зовсім близько. Очамимря ввійшла у воду, підібгала передні й задні лапи і, не надто сильно допомагаючи собі хвостом, попливла за течією, часом черкаючи черевом об мулисте дно, намагаючись тримати над поверхнею води тільки очі й ніздрі.
* * *Коли до вікна постукали ззовні, Кирюха все зрозумів наперед. Гукнувши гридневі чекати у дворі, він із головою вкрив тіло Янки старою злежаною ковдрою з масними плямами на краях. Запах тліні поступово наповнював житло. Та щось підказувало, що жити в цих покоях йому лишалося недовго. Тож, скочивши на стіл і понишпоривши на антресолях понад дверима, він дістав звідти видовжений згорток, обернений мішковиною. Окремо від згортка вийняв кілька ріжків-магазинів, натоптав їх кулями й приліпив один до одного догори ногами ізоляційною стрічкою. Потім, розгорнувши один згорток, приєднав його до вкороченого автомата Калашнікова, якого знову замотав та сховав під куртку, решту магазинів розіпхав по кишенях. Закінчивши всі ці приготування, Кирюха замкнув двері, вийшов до гридня та скочив на його коня позаду вершника. Гридень дав острогами, і вони помчали в бік Ріки.
Сонце підбилося вже в зеніт і навіть трохи до заходу хилиться. На вулицях було безлюдно: всі на будівництві, дітлахи теж гайнули десь на Ріку бавитися. Старі та немічні по домівках сидять. Хоча небагато в граді старих та немічних. Помирає люд у розквіті сил своїх здебільшого. Онде ген звіддалік видніється й будівництво, та праці особливої там сьогодні нема. А ген вище проти течії й кавалькада, яку треба наздогнати: кнєзівен четверо смердів несуть на ношах, килимами завішених, кругом гридні піші й комонні, чотири няньки в чорному позаду за ношами крокують, пісню ритуальну не в склад, не в лад підтягаючи за двома волфами, які на хитарах приграють і голосами високими,
