Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

— Ну, перестань, не лізь у пляшку.

— До речі, про пляшку…

— Розумна ідея, — Віктор пожвавішав. — Знаєш, чого я хриплю? Голос зірвав на озвучуванні. Зате гонорар заплатили. Можемо збігати.

— А що ти озвучував?

— Так, фільм один. Можна сказати, научпоп. Інструктаж.

— Інструктаж? До чого?

— Як поводитись, коли зустрінеш епідеміка. Десятихвилинка.

Ігоря аж пересмикнуло. Ось знову! Щоб не показати свого стану, він з усієї сили затягнувся, після чого знов припав до стаканчика. Потім, потамувавши роздратування, все ж запитав:

— А мене чого не запросили? Ти ж знаєш, як мені гроші потрібні…

— Там було лише два голоси. Чоловічий і жіночий. Ти не дмися, — Віктор, видно, теж відчував деяку незручність. — Добре, ходімо на ті збори. А після зборів я виставлю.

На збори і справді зійшлися всі актори й більша частина адміністративного персоналу. Профорг театру, в обов'язки якого входило проведення зібрань за відсутності Парторга, не піднявся на сцену, а просто вийшов у проміжок перед першим рядом і почав своїм високим голосом швидко зачитувати список співробітників, не особливо прислухаючись, чи лунає у відповідь на прізвище бодай якийсь відгук. Дочитавши до кінця, Профорг запхав папірця зі списком собі кудись під пахву і, склавши руки на грудях, почав:

— Товариші! Чи я й не знаю, як то тепер звертатися… Ну та добре! Отож, ми маємо з вами поговорити про таке… Як ви знаєте, епідемія в нашій країні… а особливо в нашому місті… триває… продовжує набирати обертів. І тому треба бути особливо обережними! Втім, про це з вами зараз поговорить спеціаліст з медицини! Будь ласка, прошу!..

За цими словами з краю першого ряду піднялась цілком непоказна низенька жіночка зі скрученою на потилиці дулькою волосся. Прокашлявшись, вона відрекомендувалась лікарем-епідеміологом такою-то (Ігор миттю забув і ім'я, і прізвище), а потім почала монотонно пережовувати вже давно відомі всім факти та деталі:

— Ви, мабуть, усі вже зауважили, що на вулицях часом трапляються хворі люди. Перше, що їх відзначає і відрізняє від здорових, — червоні плямки на повіках, майже ідеально круглого кольору. Плямки помітні тоді, коли хворий моргає чи заплющує очі. У медицині це називається хворобою Лібенкрафта. Або, по-науковому, «Morbus dormatorius adversus». Її першим описав такий собі Соломон Лібенкрафт… Е-е-е… Він був чи то завідувачем фельдшерського пункту, чи лікарем. Але це не має ніякого значення. Бо зараз він, здається, виїхав за кордон.

Залою прокотився стриманий нервовий сміх. Крихітка-лікарка на мить затнулася, але опанувала себе і продовжила:

— Ця хвороба… хвороба Лібенкрафта… Вона ще мало досліджена. На жаль… Ми навіть не знаємо, яким шляхом передається інфекція. Проте вона дуж-же, дуж-ж-же небезпечна! Це справді серйозно!..

Ігор опустив погляд, спробував відсторонитися, але побачене в трамваї наринуло, встало перед очима, і його аж перетіпнуло внутрішньо. Майже в ту саму мить він почув, як Віктор, сидячи у нього десь за спиною, промурмотів до когось:

— Ще невідомо, чи той Лібенкрафт, бува, не сам запустив цю заразу між людей… Від них можна чекати всякого, — він захрипів і закашлявся.

Тим часом лікарка продовжувала:

— Тому вам усім слід бути дуже обережними, коли раптом матимете контакти з інфікованими. Ні в якому разі не можна до них торкатися, особливо відкритими частинами тіла, руками тощо. Найкраще взагалі уникати контакту, просто відійти геть, подалі…

— А зараза нехай поширюється? — несхвально пролунало запитання з глибини зали.

— Ну, чому ж? — Лікарка трохи зніяковіла. — На боротьбу з хворобою в нас мобілізовано всі кращі сили. Наші медики проводять профілактичні роботи практично по всій території країни… І ми… ми… Зрештою, ми… наша медицина знайде способи лікування цієї недуги.

— Ага! Тобто зараз ця хвороба ще не лікується? — вже конкретно злорадно запитали з іншого кінця зали. Ігор повернув голову й побачив, що запитує котрийсь із робітників сцени, присадкуватий русявий тип, вічно напідпитку й готовий поскандалити через найменший дріб'язок. — Вона ж не лікується, про це всі знають!

Лікарка стала ніби зовсім маленькою, опустила очі долу і промимрила щось цілком нерозбірливе. Їй на допомогу поквапився Профорг.

— Зачекайте, зачекайте, не робіть поспішних висновків! — Він говорив гучно і трохи налякано, видно, хвилювання лікарки передалося і йому. — Думаю, насправді все виглядає не так страшно. Адже потрібно що? — директор зиркнув на лікарку. — Потрібно мити руки, дотримуватись правил гігієни, правда ж?

Лікарка кивнула, і залом знову прокотився не дуже гучний, проте вже відвертий сміх.

— А ще зуби чистити і вітаміни пхриймати, — прохрипів за спиною Віктор. — І регулярно калорійно харчуватися!..

Почулося рипіння крісел. Актори й співробітники підводилися, наостанок змірюючи маленьку лікарку насмішкуватими недобрими поглядами.

Проте і це ще не був кінець зібрання. Профорг, подякувавши лікарці, знову дістав з-під пахви список колективу й попросив залишитися в залі близько десятка чоловік. Серед названих Ігор почув і своє прізвище. Віктор підвівся і, спершись на переднє крісло, хрипко шепнув йому з-за спини:

— Я чекатиму в хр-римерці…

Після того, як зала майже спорожніла, оголошені актори підтяглись у перші ряди, й режисер Метелецький, вийшовши наперед, обвів їх своїм гострим поглядом крізь окуляри.

Метелецький був добрим режисером, одним з кращих у їхньому місті. Якщо взагалі не найкращим. Він ставив багато і плідно, його спектаклі часом здобували нагороди на конкурсах і оглядах, та й у начальства він теж мав добру репутацію. Він умів дошукуватись компромісу, цей режисер Метелецький, і цим своїм вмінням трохи навіть пишався.

— Шановні!.. — Метелецький саме так і звертався до всіх людей: і до акторів, і до керівництва, і до випадкових зустрічних. — Шановні! Ми з вами маємо нове, надзвичайно цікаве творче завдання. І я сподіваюсь, ми