Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Доки вождь говорив, я відчував холодні енергетичні потоки, що пронизували тіло. Зненацька спалахнув вогонь, охопив Сталіна зокола, і полум'яна іскра, подібна до автогену, почала описувати контур довкола його тіла, вирізувала постать вождя з тканини реальності. Він не закричав, не збентежився, а спокійно заплющив очі і склав руки на грудях…
Я кинувся зі сну. Певно, стогін зірвався з моїх вуст, бо циган теж прокинувся і тривожно запитав:
— Тобі щось приснилося?
Я розповів йому про бесіду з Сталіним.
— Умре тиран, — коротко сказав циган.
— Навряд, — засумнівався я. — У нього там гора лікарів…
— До фені лікарі, — хмикнув він, — коли буде дзвінок від Господа. Всі медики світу не поможуть. Точно кажу — амба гаду!
Того ж таки дня по радіо передали повідомлення про хворобу Сталіна, а потім про смерть. Зона три дні кричала «ура!». Всі сподівалися на амністію, вирували розмаїті чутки. Проте минали дні, амністія розкрила ворота в'язниць лише для тисяч і тисяч злодюг, рецидивістів, грабіжників.
Потім прийшли вісті про арешт Берії та його розстріл. Чекання змін було тяжким, нестерпним. Я почав знову думати про втечу. І знову, ніби телепатично відчувши мій задум, начальство перекинуло мене в Долинку, де був великий табір.
Там бажання втечі стало буквально наказовим. Ніби ґедзь кусав мене в тім'я, свердлячи одну й ту ж думку: треба втікати, треба втікати, треба втікати.
Я написав батькові, просив привезти трохи грошей нібито для лікування. Насправді, мав на увазі після втечі, якщо пощастить, перебратися через пустелю до Аралу, там сісти на поїзд і добратися додому. Побачитися з матір'ю, а пізніше махнути за кордон. Коротше — донкіхотський задум.
Табірний кіномеханік Суворов — високий, незграбний хлопець — освічений, цілеспрямований, теж приєднався до моєї думки про втечу. Ми розробили фантастичний план. На ті гроші, що мав привезти мій батько, вирішили купити аеростатного шовку, виклеїти кулю і, наповнивши її в урочу ніч воднем, накивати п'ятами з табору. Доки вартові отямляться, вітер понесе нас в пустелю, а темна ніч закриє від переслідувачів.
Батько приїхав у вересні п'ятдесят третього. Чекісти скаржилися йому на мене. «У такого хорошого роботящого батька такий паскудний син, — дорікали вони. — Поговоріть з ним, що пора
мінятися…»
Батько передав мені їхні претензії, а сам тихенько поскаржився:
— Ех, автомата тут треба. Чого я набачився! Це не країна, а чортяче пекло…
Сестра передала для мене дві тисячі рублів (цього було достатньо для нашого плану). Батько, дізнавшись про задум, похитав головою:
— Ой, дурне задумали. Та що ж тебе збивати. Хай доля веде тебе…
— Матері не кажи.
— Та вже не скажу… Хай Бог береже тебе.
Він на прощання подарував мені своє пальто і смушеву шапку. «Щоб на волі мав вигляд нормальний», — шепнув батько.
Ми попрощалися, а шапку й пальто злодії за кілька днів украли, витягнувши у мене сплячого з-під узголів'я.
Суворова раптово взяли на етап. План з повітряною кулею тріснув, як мильна булька. Незабаром до мого задуму приєднався коваль з Чернігівщини. Звати його було Яковом, прізвище забув. Присадкуватий, сильний, експансивний, він безоглядно повірив у мою концепцію долі. Якщо доля судила втекти — втечемо, казав я. Якщо ні — загинемо.
Він згоджувався. І сам запропонував план — божевільний до краю: перекинути увечері дошку з першої смуги забороненої зони на основну, високу. А потім вибратися по тій дошці, стрибнути на зорану смугу, де бігають собаки, і дати драла в степ. Доки вартові отямляться, ми будемо далеко. А щоб собаки не взяли сліду, дістанемо гасу, змажемо підошви.
Гасу не вдалося дістати, вирішили за зоною прив'язати до підошов пучки свіжого полину, щоб заглушити слід. Призначили день, за прогнозом того вечора мала початися гроза.
Тієї ночі мені приснилося вражаюче видіння. Але я досі певен, що це не був сон. То був прорив у якусь глибинну реальність, де зароджуються й вирішуються людські долі. Приснилося мені таке.
Стоїть навпроти мене рідна мати з дитям на руках. Це дитя — я. Разом з тим я знаю, що це Мати Божа. Дія відбувається в тій зоні, де я тоді перебував. Мати — молода, синьоока, русява, така, як на давніх фотографіях, — пригортає немовля до себе і просить: — Розкажи про долю моєї дитини. Ти вже пережив, знаєш, що з тобою відбулося. Я хочу знати все…
Я почав їй оповідати про своє життя. Про Херсонщину, де я народився, про потріскану землю, де тато катав мене на велосипеді, про повінь тридцять другого року в Києві, коли розпочалася голодовка, про страшні дні тридцять третього у Кийлові, коли ми з сестрою ледь-ледь вижили завдяки зусиллям батька й матері. Потім про пізніші роки — щасливіші, коли ми навчалися й мужніли. Нарешті, загриміла страшна війна. І тут я відзначив, що дитя, що було на руках Матері Божої, вже щезло і моє життя блискавично проноситься у просторі-часі, ніби грандіозний фільм. Містерія захопила фронт, повернення з війни, навчання, арешт, суд. І ось я знову стою в зоні табору і оповідаю останні кадри життєвого кіно.
— При спробі втекти, — кажу я Пречистій Діві, — мене вбили у забороненій зоні.
Виникає це зловісне видіння. Я вибираюся на дошку, хитаючись, іду по ній і… падаю вниз. Постріли, мов полум'яні жала, пронизують мене з двох боків. І все щезає…
Мати Божа заплакала, обняла мене і прошепотіла на вухо:
— Перший раз ти загинув, а вдруге я врятую тебе… Після пробудження слова Пречистої цілий день переслідували мене. Я розповів сон Якову. Він твердо заявив:
— Тікаємо нині. Мати Божа сохранить!
Коли настав вечір, на зоні спалахнули лампи. З півдня наступала гроза. В'язні прогулювалися по «проспекту Сталіна» (так називали своєрідну вулицю між бараками і забороненою зоною). Ми витягли з напівзбудованого бараку дошку (метрів шість довжини), помолилися Матері Божій і рушили до зони.
