Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Ісус говорить їй: — Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?
Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому: — Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де поклав Його, і я візьму Його.
Ісус говорить їй: — Маріє!
Вона, повернувшись, говорить Йому: — Раввуні! що означає: Учителю!..»
Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: — Раввуні!
Оте «Раввуні», — ласкава форма слова «Учитель» — потрясло чомусь мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність далекої, а разом з тим — рідної події Містерії Христа.
Пам'ятаю достеменно, що вразив мене не текст. Слова з книги були тільки спусковим курком пострілу з далекого минулого, що пробудив мій дух в дні муки й смерті…
* * *…Дні фашистської окупації під час другої світової війни наша сім'я перебувала в родинному селі Кийлів над Дніпром. Густі ліси, заплави допомогли переховатися від німців, які сотнями тисяч вивозили українців до рейху. В сорок третьому році повернулися наші війська. Я попросився добровольцем у діючу армію. В сорок четвертому році потрапив на фронт. Здобувши військовий фах підривника-мінера, часто повзав поруч зі смертю, бо ж відомо, що мінери помиляються лише один раз.
Після поранення потрапив до шпиталю, а на початку сорок шостого повернувся додому. Прислухався до голосу серця і духу — куди йти, що діяти? Хто я? Де мій шлях?
Тоді ж почав учитися в театральній студії при театрі Франка. Дуже швидко відчув, що цей фах не для мене, бо саме життя було кривавим, страшним спектаклем, де люди невпинно перевдягалися в обманливі личини, дурячи один одного, містифікуючи ближніх і самих себе. Грати спектакль у спектаклі? Це здалося мені верхом абсурду…
В кінці сорок шостого року я побачив сон…
Повзу по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго піднімався. Перешкоджали гримлячі потоки, обвали, урагани, тумани. Я обдирав руки й ноги до крові, задихався від туги й самотини.
Та ось хмари розійшлися і я на вершині побачив… Христа. Він тримав на плечах велетенську скелю, немислимий тягар, мов міфічний Атлант. Вся шкіра на ньому була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою й надією глянули в мої зіниці.
Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся…
Сон вразив мене. Нагадав осяйне видіння з дитячих літ. Реальність Христа ввійшла в моє серце, ніби огненний меч, якимись поза інтелектуальними каналами — крізь світи тайни…
В сорок дев'ятому році при закінченні студії я був присутній на відкритих партійних зборах. В ту пору переслідували так званих космополітів. Я виступив на захист скривджених і без належної поваги висловився про Кагановича та Сталіна. За півгодини про мій виступ знали в органах безпеки. Друзі попередили, щоб я виїхав з Києва. Так я опинився в древньому Галичі, де працював відповідальним секретарем міської газети.
Того ж таки року Христос знову з'явився мені у сновидінні.
Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На ньому був багряний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в Його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як батько, побратим, брат…
І я несподівано запитав: — Чому з'явився мені, брате Ісусе?
Він сказав: — Глянь на оцю дорогу…
Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли бурхливі потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в'юнилися хаотичні корчі вікових дерев.
— Бачу, — відповів я.
— Іди по цій стежині…
— Що маю зробити там? Навіщо?
— Іди, — ласкаво, але владно сказав Христос. І я рушив. Він підняв руку, благословляючи…
Це видіння було мені в Кийлові, куди я приїхав у гості до мами. А коли за кілька днів я повернувся до Галича, то в першу ж ніч знову побачив моторошний сон…
Я стояв на колінах у церкві. Єпитрахиль священика покривала мою голову. Я боковим зором бачив довкола кільце ченців у чорному, і вони співали басами відому революційну пісню: «Вихри враждебные веют над нами, темные сили нас злобно гнетут…»
Мелодія гнітила, заколисувала, здавалася якимось тяжким ритуалом. І я відчував, що минають роки в цьому стані — стояння на колінах під покровом єпитрахилі.
Серце задихалося від туги і жаху: допоки, допоки мені стояти у чорному кільці й слухати присипляючу мелодію.
Зненацька згори вдарив фіолетовий промінь. Я визирнув з-під єпитрахилі. Світло лилося з куполу храму, падало на моє обличчя. Пролунав потужній голос згори:
— Се єсть син мій улюблений! Слухайте його!..
Я кинувся зі сну. Старенька галичанка, в якої я наймав квартиру, коли вислухала сон, сплеснула руками: «Ой буде тобі скорбота, потрапиш до в'язниці»…
Так і сталося. Того ж дня мене заарештували. Повезли до Станіслава. Потім на пересильну тюрму до Львова. В камері, де було близько двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в'язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: «О Мати Божа, ми Твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти…»
Я лише тепер відчув, що нинішня воля України добувалася тоді, у задушливих ямах темниць, у лабіринтах тяжкої долі українців — правдивих дітей Пречистої…
* * *За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що мій дух — дух чистої, вірної найкращим ідеалам людини — обурився і, очевидно, палко зосередився сам в собі, щоб віднайти подальший смисл існування.
Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули.