Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник

Одного разу до табору завітав генерал з Гулагу (головного управління таборів). Він щось варнякав в'язням про соціалізм, про те, що відбувається демократизація в країні, що нам треба працювати в ім'я торжества Революції краще й більше, тоді наша доля покращиться і, можливо, ми раніше повернемося додому.

Я не стримався, виступив з різким зауваженням, що мрійники-соціалісти минулого ніколи не прагнули суспільства справедливості з тюрмами, таборами і масовим знущанням. Що треба казати не про «соціалізм», а про поліцейську державу.

А Хоменко нахабно одягнувся у вишиту сорочку, змайстрував з невеликого кавуна булаву, проголосив себе «гетьманом» і рішуче підійшовши до начальника з Гулагу, гостро запитав його:

— У тебе яке звання?

— Генерал-майор, — непевно осміхаючись, мовив гість.

— А я — гетьман Війська Запорозького Іван Хоменко, — гаркнув поет. — Зняти кашкета!

Генерал сполохано зняв кашкета, а Хоменко гукнув:

— Лисий! Значить — берійовець! Бити його!

І з розмаху вдарив генерала по лисині булавою. Кавун розлетівся, гість накивав п'ятами. Івана запроторили до карцеру. А мене за кілька днів повезли до спецтабору під Караганду.

Начальник табору майор Каплан (казали, що він буцімто син фанні Каплан, убивці Леніна) чомусь зненавидів мене з першого погляду. Коли ми зустрічалися в зоні, його руде волосся ставало ще червонішим, морда багровіла, ряботиння чорніло. Він звелів мені чистити всі туалети табору. Я відмовився. Тоді Каплан запроторив мене на десять діб у карцер. Я оголосив суху голодівку і написав заяву прокуророві Карагандинської області. Хлопці намагалися передати мені хліб та помідори до камери, але я відмовився, бо звик тримати голодівку чесно.

Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір'ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого знання, які треба розбудити…

Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.

Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:

— Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п'яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.

Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.

І тоді Пречиста радісно засміялася і сказала:

— Пора!

І махнула рукою.

Зникли бараки. Щезли колючі дроти. Я стояв серед золотої ниви хлібів, а вгорі синіло веселе, чисте небо. Ні душі. Лише спів жайворонка у високості…

Того ж дня до мене завітали гості: прокурор Карагандинської області (молодий хлопець) і сам начальник табору Каплан з хвостом наглядачів.

— Ви подавали заяву про голодування? — запитав прокурор. — І коли?

— Вже десятий день, — пересохлими вустами відповів я.

— Чому ти не доповів мені? — суворо запитав Каплана прокурор. Той знизав плечима, поїдаючи мене лютим поглядом.

Прокурор розпитав, за що я отримав карцер, дав наказ перенести мене до бараку, покласти на розкладачці.

В бараку нікого не було. Я задрімав. І одразу ж відкрилося вражаюче видіння.

Я йшов у коридорі височенної в'язниці, стеля якої сягала неба. Під ногами була дзеркальна підлога, у якій віддзеркалювалася моя постать. Я здивувався, що вбрання на відбитку було білосніжним. Біля титанічних дверей, що самі собою почали відчинятися, відбиток випростався, став вертикально і я вражено зрозумів, що бачу Христа. На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі-пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи.

Мене розбудив офіцер зв'язку. Запитавши прізвище, подав телеграму.

Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».

Узгодженість видіння, снів і реальності була така захоплююча, що я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…

Ось чому для мене Образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум'ям, з якого брало силу і полум'я моєї душі.

Скептики скажуть: суб'єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі десь незримо ввійшли до дитячої душі, а в пору біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт.

Це не так. Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Завіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.

Навпаки, що більше я знайомився з потоком різних ідей, зв'язаних з постаттю Христа, негативних чи ортодоксальних, — то сильніше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.

Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться все об'єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх сфер Космічного Розуму…

— Чому ж цього не сталося? — запитають мене скептики. — Допоки людям чекати? Якщо Христос