Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
8„Білі птиці снігів налетіли зночі.
В завійну ніч з незвіданих доріг,
Від злих заграв і переправ жорстоких, Мене тривожать дальні голоси Живих і мертвих, знаних і забутих;
З обличчями, притертими, як пил,
З корінням рук, з півкулями зіниць,
В пороховім завзятті, як в надії,
Ті голоси вплітаються вночі У дерево, в невкриту сизу воду,
І спопеляють камінь жаром слів,
1 спопеляють серце.
— Не забув?
Не кинув нас на муку і розпуку? Вставай, іди! — І я встаю, мов клен, Пронизаний очима й голосами...
* *
*
Заборгував тобі я, чорний хлібе,
За твій шматок і за твердий сухар, Посиланий одрібчатою сіллю,
Як манною небесною.
Й тобі
Заборгував, моя низенька хато,
Що схожа на ведмедя в теплім хутрі,
В заметах цвіту, снігу і життя.
І ще й тобі заборгував, ручаю,
В музичних прожилках весни і хмари, За вікову мелодію. Тобі,
Зелена сосно, викувана з міді, б
За пахощі смоли й гіркого меду.
За пошуми боривітрів крутих.
А вже найбільше, чуєте ви, мамо,
Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга,— за перше рідне слово, Промовлене в колисці із лози,
Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити.
* *
Приходять предки, добрі і нехитрі,
У бородах, простелених на вітрі,
Не руки — а погнуті чорні віти,
Не очі — а прозористі орбіти.
І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.
— Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!..
Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи. '
ПОЛИН
Десь по тобі гривасті коні мчать,
Десь над тобою лебеді ячать,
ХанівськІ стріли свищуть, як овлури Вітри гостюють та важкі буй-тури.
А ти встаєш із-під крутих копит,
Свій дух міцний, як ілюзорний щит,
Підносиш знов, хоча й століття лине, Дерзкий полине, мій гіркий полине!
Радіаційні краплі смерті й зморення Всихають люто біля твого кореня,
Всихає зрада з криками осінніми,
І виростає рута, що посіяна;
А ти стоїш, як воїн у завої,
Могутній квіте сивини земної!
ТІНЬ
Мені не раз казали мудраки:
— Найкраще жити в сутінку, без тіні.
А я сміявся з того, бо в природі Найтонший волос полишає тінь,
Орел під сонцем тінь свою несе,
І тіниться душа, дерева й трави,
Крило, й рука, якщо вона у праці,
І навіть крапля поту горьова Відтінює гарячу міць налиту.
І тільки, попіл попелом лежить,
І тільки зрадник затирає слід,
Щоб тінь свою прокляту заховати!
* *
*
Хата стоїть на краю села,
На дві половини поділена,
На двоє крил ув одній душі, .
Заплетеній цвітом, казками і громом.
В однім крилі — телевізорний рай, Блакитні розряди, блакитне щастя,
А в другім — лобаті горшки й рогачі,
З якими жінки ішли в гайдамаки.
В однім крилі — зошитки малі,
В другому — картопля в кутку й журавлі, А над усім — вітер!
Мамо, ви чуєте? Вітер з долини Цілує червоне серце калини,
Гойдає неба стрункі комиші І нашу хату, таку небагату,
Єднаючи крила в одній душі.
* *
Куди зникає щебет малюка,
Коли стає дорослою людина,
І кольори роси у теплу ніч,
І погляди закоханих?
Куди
Відлинули ті незриданні зойки Попалених у печах? Де живуть Мільйони ран двобоїща тяжкого,
Немов червоні квіти восени?
Мовлать батьки й не моляться сини.
0 трудне серце, поверни ж. назад,
1 вималюй., і воскреси, довіяно
Той щебет немовляти, й синь роси,
І поцілунки щирої любові;
І тільки не вертай пекельних мук, Понищених у тюрмах, в димних печах, І ран, і зойків не вертай назад,
Немов літопис темний і заклятий!
«К *
*
Мені ,не треба ж житті <б>атшго:
Чистого неба інколи в СВЯТО;,
Щирої пісні, щоб незабута,
Інколи посмішки, щоб не люта.
Та мозолів для всії -роботи,
Чорного хліба, щоб без гіркоти,
Та сорочину, та сіль-дрібчатку.
Та пережите, щоб це спочатку.
Нащо безмежжя .брати квадратами? Нащо вогонь мій креслити гратами? Може б, у дальні, печальні інеї Соком червоним побігли б лінії, Намалювалися б в снах і рутах Метаморфози облич забутих./
А від людей найсвятіше слово.
І проводжало, й стрічало м,рію:
— Доброї ночі тобі, Андрію!
— Доброго ранку тобі, Андрію...
! * *
&
Корінь кленовий на стежці моїй Вигнав три парості в піднебесся:
На одній — пташини зерна клюють,
А на другій парості Сині хмари ночують,
А на третій — сонце випікає хліби І сідає спочити.
І так гарно, так хороше в серці моїм Ожива триєдиність:
Крил пташиних, і хліба,
І не чорного сонця
На Вкраїні коханій, на стежці життя.
* ї|*
*
— Підведи мої вії зелені,—
Просить дерево в лузі.
— Понеси наші хвилі до моря далекого,— Заблагали озера.
Закували зозулями, задзвеніли дубами, Білим клекотом сонця луги подніпрові:
— Підніми нас на крила...
(...Буде тобі радості без розлуки,
Ярової пшениці иа теплі руки,
Вороних вечорів золоті жарини,
Молодого неба без пожарини!)
Простелились, затьохкали, зацвіли біля мене В віковічному злеті,
І від того у мене і серце зелене,
Як роса на планеті.»
СНІГОВІ МЕЛОДІЇ 1
Сніги, сніги на чорних килимах Осіннього роздолу. Налетіли Білоголові вершники зими,
Насипали синиць і синіх див,
Зіткали пурпур снігурам на груди,
І, стомлені, на серце прилягли,
І забриніли білими смичками.
Бриніть і війте, колисайте спи,
Сніги мої, зимовії предтечі,
Та лиш не збийте перший цвіт весни Розбійним, свистом дикої хуртечі!
2
Ще сніг мете в могутнім колиханні Дубів крислатих, сивого крайнеба И земного лона.
Ще гривастий кінь,
Ще білий кінь, повіддя попустивши, Летить в степи; і вже йому в очах Відблискують хати, річки, й дерева,
І хлопчаки, й синиці молоді,
Й душа моя, у кригу не закута,
Мов березнева гілка в заметіль,
Налита соку й пружцого чекання.
3
Морози б’ють важкі свої копита Останніми походами впівсвіта; Оста'нній подих рудуватих криг Рожевим ранком звівся і застиг, Пташок зимовий піднімає крила І відлітає. І стежина мила Снігів останніх замети круті Кладе собі в долоні в самоті.
Русявий день гаптує сни світанню. Принось, мій добрий,