Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

* *

Весна і квітень. Сонце і дорога. Людині дальні мріються .світи.

Немає, кажуть, Саваофа-бога, Земних же є — хоч греблю загати.

Що перший хоче па чини піти,

А в другого до влад» засторога,

А третій — він заступник і підмога, Во інші, бач, немов сліпі кроти.

Я не люблю божків такої масті, Шаную плуг, долоні мозолясті,

Тепло і ласку від упертих рук. •

І якщо десь скривавлюся об камінь, То підведуть мене тими ж руками В тривожну ніч, рятуючи від мук.

* >н

*

У квітні в пас не грають весілля, Лише заручин стеляться привіти. Нехай осінні обважніють віти Та хлібом обзолотиться земля.

І хліб дозрів, щоб старе й маля На коровай поклали зерно й квіти, Тоді ударять бубни звіддаля, Гармошок запалають самоцвіти.

Там буде все, як треба до весіль: Вино в чарках, і любощі, й хліб-сіль, Поради хитрі й танці до півночі,

Дарунки шишок, зварених в меду,

І хмолодий обніме молоду,

Цілуючи при людях карі очі.

* *

*

Несуть боривітри вологу і відлигу, Торішній жовтолист відгоиячи із плес І розкриває день свою зелену книгу, Друковану вночі хмаринами небес*

В ній чебреці, гречки, і пшениці, й овес, Напоєні теплом, напружені для здвигу,

І чорний горішняк зламав зими хурдигу, В сережках золотих красує для чудес.

Навколо все живе промінням перетято,

І мислі глибина готує серцю свято Мандрівок молодих, шукань і воскресінь.

Спахне у ватрах жар і. полум’я жагуче,

І в колі друзів ти знаходиш неминуче Тепло своїй душі, прозорість і ясінь.

« І)!

«

Летять, пливуть і сурмлять ув імлі Шовкові, й жовті, й сизопері птиці Із континентів чорної, землі У рідні гнізда, на свої криниці.

Дуби сивіють, як порохівниці,

Фата моргана мріє до ріллі,

Хитаються гніздов’я на гіллі Під полум’ям зеленої зірниці.

Вони сьогодні оживуть вночі,

І їх осядуть стомлені ключі Із Африки, з єгипетської, брами.

Щасливий той,, хто має ласку йдім,

Чи хоч гніздо у леті грозовім!

Чи хоч гіллячку, схилену вітрами!

* #

*

Полин запах, і- кашка у меду Схилилася до стежки межової,

І проситься до музики живої Чорнявий квітень, ставши у саду.

Весь кучерявий, з громом по. сліду, Прогнавши хуги лютої завої,.

Тепер стоїть і вергає сувої Хмарин і цвіту в днину молоду,

Ще шлях бринить без літньої утоми, Важким пальним пропахли космодроми, Душа до цвіту в’ється, як орел.

І набухають соковиті брості Жаги й думок, і хиляться у зрості Дерева й люди від нових джерел.

* *

*

В,квітневі вечори долає серце смуток.

Іще одна весна — а ти всього не зміг,

Десь обійшов життя крутіший оборіг,

А десь у заметіль не йшов на первоиуток.

Не тих пісень додав і слів прив’ялий жмуток Із серця вихопив і кинув на поріг Людської доброти, неначебто на сміх,

А бути інший міг душі твоїй набуток,

І сумніви печуть, бо застаріла рана,

Аж доки сурми день засурмить спозарана Та промінь у вікно всміхнеться, мов дитя,

ІЗ ЦИКЛУ

«ПІСНЯ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА» ПРОЛОГ

Хлопчику русявенький, задеснянський кореню, За тобою птиці плинуть в молодім прискоренню.

Очі твої світяться молодими снагами,

Руки твої зводяться, сповнені відвагами.

Чолик тобі криється мудрістю і м’ятами Над живими в вічності і над розіп’ятими,

Не зберуся думкою, не віддам прикметою,

А зірниця сосницька світить над планетою!

* *

*

Як не любив ти скрипу тих дерев,

Що всохли на осонні. Наче відьми,

Сухастими руками в тишині

Усе снують, скриплять і кособочать.

А поруч з ними памолодь цвіте,

Сіножаті, зажинки і обжинки,

Снопи тугі, і черлеці, і полоть,

І замолодь, зацвіття і суцвіття,—

І все живе.

І все в красі тугій.

Лише сухі дерева все риплять,

Усе поскрипують у ніч осінню,

Немов неправду пишуть на людей Живих і мертвих.

Ти любив живе.

Багряносоковитих. І духмяний Малини плід під сивизною вій.

Усе живе, усе тривке і стигле, Усе напругле й соковите. Сік І ярий цвіт. Буяння і світання, Важучу брость, осоння і жнива. Лиш не любив дерев на бережку, Посохлих і скрипучих, як доноси.

ДЕ ЗОРІ ПАДАЮТЬ

Не руште дерев над ріками, вони продовжують життя людей і несуть зелену радість весни. Не руште дерев!

Де зорі падають в землю

і сонце снує мережі,

Стоять осокори, як люди, на золотім узбережжі — їх посадив Довженко колись,

півстоліття тому,

Дівчатонькам на прохолоду,

на тінь біля отчого дому.

їх блокували мінами,

їх окопали окопами,

Вони ж летіли пушинками

над Африками -

і Європами,

Робили з них перекладини

на шибеницях по полю,

Вони ж стояли — Довженкові — за нашу

народну волю.

Тепер шумлять осокори,

віщують нову зарічність. їх не чіпайте сокирами, їх не рубайте сокирами,

Немов Довженкову вічність.

ВІРА

Нехай і паморозь лягла,

І сивий день вклонився житу, Твоїх дощів осіння мла Рідніш чужинського блакиту. І та стежина, що у даль

З твоєю стелиться луною,

Як простір, щастя і печаль, Вона зі мною і за мною.

ї двоєборства люта ніч,

І ,день, що встав із протиріччя, Трагічний блиск твоїх сторіч .В мені новим живе сторіччям. Л серце б’є не на біду,

В надії, жалібно і круто.

...І виростає збита рута На .тім Довженковім сліду...

ЛЮБОВ

Як я любив жагу твого життя І слово.справедливості палкої, Подібне гро му .кутому!

Ти й сам

Весь був наструнчений, немов орган Земних тяжінь тривоги і шукання,

А вся твоя незраджена любов Ошпуйним вітром б’є мені у груди І не дає заснути уночі;

Неначе батько кличе в путь-дорогу, Немов тополі листям жебонять, Неначе чорнобривці за стіною "

У пахощах, заткавши синій день, Снують черлені квіти.

То любов

Твоя, єдина .до .землі й людини, Стоїть зі мною.поруч, біля серця, Довженкова, гаряча, Іскрометна, Вогнем і цвітом осяйнувши даль!

ПРОБАЧЕННЯ

Пробач, як в осінь цю погожу Не ніч виписую й сльоту,

А світлим словом потривожу Твого безсмертя.висоту.

І на роздолшца туманів.

Я-покладу рядки ясні Про., зачарованих Іванів На, зачарованій Десні.

Бо є для нас велика хата, Твоїх думок співуча мідь,

Бо є розплата і оплата — Співцеві в бронзі продзвеніть.

Де б’ють вітри нової ери,

До сонця зводиться дитя.

І хай.завидують Гомери Твоєму епосу життя...

ПІД ВАЛУЙ КАМИ 24

Мені й досі ввижаються ночі сорок першого. Дощі, розбомблені дороги, біженці. А Довженко сидить