Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Закрито школи.

Дойчланд юбер алес!

І свастика повзе, і корчиться павук Над трепетанням тіл і здичавілих рук, Очей розтерзаних, яким ця доля сталась.

— Романку мій! Рум’янку мій! —. Розлука Несе Вкраїною своє дитя,

Де вже ні мови рідної, ні звуку,

Ні школочки. Ні /шштвочки життя,

Лиш — Дойчланд юбер алее! — більш нічого. Обличчя стерті в чорно-сизий плаз,

Диктатор цідить кров на свій наказ,

Пожар і помсти ніч коня жене страшного.

І гнів невкутаний росте в цілющий корінь,

Як вічне дерево, скуте до пори.

Ти, боже хижий, боже злих повторень,

Не повтори цього! Не повтори!

МАЛЮНОК ПІСНІ

Вона-щемить, а то як дзвін гуде, Бузкове жито копитами збито, Руками неба личенько бліде Червоною китайкою накрит©.

Вона — та пісня — з юності в мені Живе, і мучить сни мої химерні,

І серце рве па одинокім перві,—

За що його убито в чужині?

І де той недруг обмиває кров Із рук пласких, в щетині рудуватій? Куди біжить той кінь, мов сирота, Ірже у всесвіт? Скільки у плачі Зведе ночей ота дівчина-птаха З обрізаними крилами життя?

І так болить мені, неначе сам Лежу, прострелений, під копитами, Червоною китайкою покритий,

В довічнім сні.

І вже моя любов '

Червону ту китаєчку знімає,

І сивіє в одну-єдину мить,

І топить поле у сльозах пекучих, Що доброго й веселого мене Отак і не діждалася додому.

ДЯДЬКО МІЙ ДОБРИЙ..,

Дядько мій добрий згадує світ: У шахтарях аж п’ятнадцять літ, Та ще на війнах п’ятнадцять літ, Та ще в артілі — двадцяточка.

Дні посивіли, легкі й круті*

Сурми захрипли в його путі,

Сонце було як цяточка.

Дядько у мене веселий дивак:

В нього печаль — зацвітає в мак, Довга розлука — на добрий знак,

Ночі — ростуть жар-птицями;

Голод — ознака, що буде обід,

Холод — теплу простеляє слід,

Тучі — співають зірницями.

Дядько мій щедрий на всі скарби: Піснею, потом, криком журби,

Хлібом важким, як олово,

Ранами й славою в дні грозові.

І на його долоні живі Кладе Україна голову.

* *

*

Посіємо хліб в ріллю віковую, Запалимо серце працею,

Сади запряжем у зелену збрую,

Отак собі, без овації.

Отак над живими і мертвими з попелу Піднімем горбаті полюси І над Америками і Європами Закутаєм небо колосом.

Люди побачать, що ми не грішимо,

Що ми вгрузаємо в полі.

І проростуть, як святі горішини,

Наші тверді мозолі...

МЕДИТАЦІЯ

Ти виходь у життя

з рокотанням весняного грому, Із весільними бубнами

біля отецьких воріт,

З буйним блиском душі,

~ забуваючи втому,

Із фанфарами серця,

колихаючи світ.

Виростає завзяття,

і мудрість приносить готівку, Виростає на мужа вчорашнє дитя.

А в конечність виходь —

паче в далеку мандрівку, Причинивши тихо двері життя.

колос

В одній дорозі прагнення й світання, Над орне поле і людське чоло, Жовтневих бур могутнє колихання Революційний колос підвело.

І він, зерном наповнений до краю, Мов заповіт, і мрія, і яса,

Черкає хвилі тихого Дунаю І молоді красує'небеса.

Він у тобі, в мені і в кожній днині,

В душі і в думці, в повноті політь, Комуністичним подихом людині Благословляє обриси століть!

ПАМ’ЯТЬ

Тепер вже інший час. Крізь жар багаторіччя Материки встають біля твого обличчя,

Народи й племена, мов океанів гук,

Несуть своє життя до вічно чесних рук, Вкушаючи ягіддя, повні палу,

З могутніх кетягів Інтернаціоналу.

І не питає люд про смерті злу приміту. Питають, як живеш і як ідеш по світу —

З богами воювать, хитать старі імперії,

В суворій правоті нові шукать критерії.

Примружених очей не тьмарить довгий час. Ти бачиш нас усіх. І не питай ти нас,

Якщо в розвої дій ми топчемося збоку,

Нам кару покладай — по-ленінськи — високу,

І не жалій сердець. За кривду не щади. Від тебе відступить — нема страшніш біди І горя гіршого! Отак себе рівняю,

Палю себе й росту в диханні днів і літ,

Іду, іду, іду, все прагну твого краю,

На клич і на любов. На раду й заповіт.

КОЛИСКА

Міряв життя па правду єдину,

Ні в кого не перевтілювавсь

- і не палав за чертогом.

Він був простою Земною людиною,

а не глиняним богом.

Його малювали з кепочкою,

із піднесеною рукою,

Із червоною скріпочкою

над людською рікою.

Для мене ж він ще дорожчий,

коли, бувало, не к святу Він переходив З ПЛОЩІ'

у підвальну кімнату,

Зустрівши дитячу зграйку,

плем'я перепелине,

Ділив він гречану пайку

на ціле царство вдовине.

І порожпилась миска

ротами не постороиніми, Погойдувалась колиска

під ленінськими долонями;

Сюди-туди, недалечко,

скрипіла від того злету, Чіпляючися вервечками

за молоду планету.

ІЗ ЦИКЛУ . «СИН ЯЦЯ-КОВАЛЯ

* «

*

Уже давно нема тієї кузні,

Що дихала блакитно-червонястим Рясним вогнем з дубового вугілля І молотом дзвеніла день при дні.

І коваля немає. Жовта стежка Черемхою та безом поросла.

А син Іван забрав отой вогонь І перелив у літери залізні Любові й смутку, вогняні троянди Посіявши для матері, й діток,

І для землі, що зветься Україна, Заквітчана трояндами й вогнем.

І оживає горна тихий спів,

І тяжкий молот гупає у груди Планеті й людству, щоб тривожні сни Не мучили те людство на світанку.

* *

*

Усе життя'— як пісні передмова,

Як мед гіркий, де слава та хула. Шукав на серце кованого слова, Шукав на плечі сизого крила.

Для тих, що йшли голодні і ‘розбуті, З очима, як ночей палахкотінь,

У киптарях, у чорному мазуті,

На день і вік поклавши віщу тінь.

Знайдеш, Іване, слово серед бою, Зростиш крило і вилетиш в блакить,

Не знали люди: жить йому віки,

Але, не зраджений самим собою,

Ти не втечеш-бо від людського болю, Що розриває серце кожну мить!..

Коли підподив у просторі зорні Могутні руки, наче блискавки, Обламані, погнуті, та незборні.

Не здогадались: мислю, мов крилом, Проріже ніч, в диханні до останку, Всивіломудрим і ясним чолом Прихилиться до людства на світанку.

Коли виходив у широкий світ,

То ще й того провідали замало,'—

В яких тортурах серце знемагало,

Щоб через них пробився слова цвіт...

* *

*

Та й радості було, чого таїти?

Он під дощем загомоніли віти Говіркою зеленою. Між скель Снується неба сонна акварель,

В напівзабутих кам’яних скрижалях