Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук

ситуацiя лише справляють враження непорозумiння. Пастка ж, сказавши своє слово, подальшою пасивнiстю засвiдчує непричетнiсть до театрально-драматичних подiй. На всi докори оселедця i тих, хто йому спiвчуває, у неї приготована резонна вiдповiдь: «Не треба було мене чiпати». Годинник, переконаний у своїй досконалостi, на прикладi трьох стрiлок демонструє вiдноснiсть швидкостi руху часу. Та що оселедець може тямити в римських цифрах, з допомогою яких час виражає свою точнiсть, ретельно дбаючи, аби усi пов’язанi з ним умовностi сприймалися як його внутрiшня сутнiсть. А втiм, оселедець уже починає здогадуватися, що час нiчого не мiняє, а лише дещо мiняється в часi. Однак якби вiн знав усе, то не втрапив би до пастки. Зрештою, знання не рятує. Можна знати все, та неможливо не втрапити до пастки. ПО ТОМУ, ЯК ЯБЛУКО З’ЇДЕНЕ Жiноча лiва шкiряна рукавичка проклинає свою самотнiсть, позаяк лише в парi з правою почуває себе повноцiнною. Поряд з нею керамiчна фiлiжанка з-пiд чорної кави виглядає щасливою, бо хоча й випита i покинута, проте й досi зберiгає слiди поцiлункiв на своїх краях. Рiзнi кольори губної помади свiдчать про її легковажнiсть i доступнiсть кожному. Бiля фiлiжанки на тарiлочцi, наче скелет убiєнного кохання, лежить недогризок яблука. Нiчим бiльше спокушати i нi на що спокушатися, усi причини зосталися позаду, завжди присутнi лише наслiдки. Решту вiльного простору займає цибуля, одна з цибулин уже очищена i порiзана кружальцями, iншi покiрно чекають своєї черги, i то так покiрно - аж мимоволi виникає пiдозра, що у хвостi черги прилаштувалося ще зо два мiшки золотобокої. Кому ж кинута права рукавичка? Чи прийнято виклик? Хто перемiг? Кого? А зрештою, чи це так важливо?…
НАТЮРМОРТ ЗI СМАЖЕНОЮ ЯЄЧНЕЮ

Кухонний стiл розкарячив кривi нiжки. Йому бракує впевненостi. До половини вбитий у з’єднання суглобiв i загнутий цвях засвiдчує його ненадiйнiсть, а невизначенiсть правдивого кольору пофарбування вказує на загальну втрату фантазiї. На побитiй вiспою стiльницi стоїть чорна вiд часу i користування сковорода, в якiй, мов двi ромашки, квiтне пiдсмажена на салi яєчня «оката». Пiдставкою для сковороди служить середньої товщини книга, на корiнцi частково зберiгся напис, однак лише певна доля прискiпливостi та кмiтливостi дозволяє висловити здогад, що це «Iсторiя…», та iсторiя, тлумачення i використання якої завжди було довiльним. Блiдiсть i похнюпленiсть кольору одного iз жовткiв говорить про те, що яйце знесене куркою, котра народилася в iнкубаторi, якої зерном не годуй, а дай послухати лекцiю про злиття нацiй. Iнтернацiональнiсть її характеру легко визначити за бiлим кольором оперення, а у випадку, коли вона обскубана i гола, за синьо-фiолетовим вiдтiнком шкiри. Гарячий колiр другого жовтка пробуджує апетит, однак жодному з провидцiв невiдомо, що саме з цього яйця мав вилупитися пiвень, якому судилося б розбудити свiдомiсть великого, але збiднiлого народу, голосним спiвом повiдомивши про досвiток нової епохи. Рум’яна шкварка приховує iнформацiю про хворобливiсть пiдсвинка, якого з цiєї причини змушенi були дорiзати, але дещо свiдчить про ментальнiсть споживача. Поряд зi сковородою перекинута сiльниця завмерла у чеканнi того, хто збере розсипану сiль. Пору доби за освiтленням визначити неможливо. Бракує бодай шкуринки хлiба.

1. Портрети
МАМА

У почуттях переважає жовтий колiр, по лiвий бiк цвiтуть жоржини i в’ється щось колюче. В зiницях гасне день. До сина прикотила сонце й не зважиться дорослого погладити по головi. Виразнiсть болю не лягла у зморшки, а свiтиться над мiсячним чолом. З плечей додолу падає хустина. Тремтить рука, в якiй окрайчик хлiба, у другiй затиснула крик, а вiн пручається i б’є її крильми, як пiвень, котрому щойно голову втяли, i з шиї порскає довкола кров. Позаду повний вiз роботи. На скроню сiла вiдпочить бджола, i, наче мед, повiльно зiшкрiбає з лапок втому. А низько, заледве не торкаючись, над головою нiчний кружляє птах, дев’яте робить коло навпроти руху сонця. Уста шукають слова, а слово закотилось в бур’яни, де ще недавно неслась зозуляста курка, а нинi заховався чорний кiт. В пучечку зморщок на краєчку ока тоненький загубивсь промiнчик, неначе зачепилась волосина з синової голови. В кишенi задзвонив будильник. Навскiс через щоку до уст iде заблуклий усмiх.

СИН

Гуси iз заздрiстю та ворожiстю позирають на хлопчика, що стоїть посеред найбiльшої калюжi, а вiн дражнить гусака росiйською мовою, вiдповiдає на його сичання камiнцями з кишенi i, будучи дитиною достатньо вихованою, щоб пiдсвiдомо пам’ятати частину настанов дорослих, все ще вагається: роззуватися, чи не варто? Втiм, зараз малого найбiльше цiкавить питання: чому в калюжi вода зелена i яка вона на смак? Хлопчисько не проти того, щоб поекспериментувати, позаяк переконаний, що табличка множення, проповiдувана дiдусем, на його питання не вiдповiсть. До того ж, необхiдно залагодити суперечку зеленого жабеняти зi старим жуком, спричинену подiлом житлової площi у лiвiй кишенi, навiть перегородка iз сiрникової коробки не допомагає. Неподалiк виднiється школа, але вхiд до неї заступає велосипед i ще якiсь вiдеопiрати-нiндзi. Однiєю рукою хлопчик пускає кораблика, зробленого з листа вiд батька, а другою тримає надкушену червиву грушу, запитально дивлячись на хробака: ти сам тут живеш чи з родичами? Жiнка, що проходить мимо, на хлопчикове «добридень» вiдповiдає посмiшкою, яка чудово передає її думку: якби малого помити та додати йому лiт iз десять, то вiд дiвчат проходу не мав би. А кораблик непомiтно пливе з дитинства у синє море, вода в якому ще зеленiша, анiж в калюжi, i дуже рiзна на смак.

ТИ

Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб - у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого