Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук
НIНА
Всi її вiршi вишитi хрестиком на полотняному рушниковi життєвої дороги. Сам процес вишивання вiршiв надто буденний i прозаїчний, однак вигляд вишитого рушника завжди святковий; можливо, тому найбiльше свято - це очiкування свята, а свято свят завжди, хоч трiшечки, але позаду, як вiршi, що вже написанi. У цього вiрша хворе серце, а цей заплаканий, а в цьому павутинка бабиного лiта лащиться до слова «iнiй». I кожному вона дала iм’я й обличчя, i дихання, i… всю себе. Чи то читач, чи то колега оцiнював її словами: «Вона не справжня поетеса, бо не навчилась заздрити». Вона ж, мов свiчка, горить, здавалося б, для себе, а свiтить багатьом. Територiя її слова рiвна трьом країнам Захiдної Європи, та попри це ще нiким не була завойована. Навiть Муза до кiнця не знає достеменної цiни її перемоги, поетеса оповiдає лише про Тарасиковi (синовi) походеньки, але нi слова про власне ходiння по муках. Її щирiсть, як цвiт соняха, викликає на обличчях друзiв соняшниковi зайчики усмiшок, випромiнювана нею енергiя перечить силi земного тяжiння; той, хто потрапив пiд її вплив, перебуває ближче до стелi, анiж до долiвки. Територiя її слова - для всiх.
НАТАЛКА
Вона в дитинствi була хлопцем i тiльки згодом виросла в чарiвну дiвчину, однак лишилася в дитинствi. Заплакана i ображена на Львiв, бреде похнюплена, а вiн їй зоряним дощем у вузьких каналах вулиць миє ноги, i тому знову буде прощений за зраду. Найкраща її подруга - гiтара - розчулена нiжнiстю мальв, якi розквiтли кольором голосу дiвчини. Усi шiсть струн прикрiпленi до серця, та дiвчина не грає, вона отак живе, вразлива й незахищена вiд фальшi, оголений тремтячий нерв - незмiнний камертон усiх її мелодiй. У буднiй день перехожим дарує повiтрянi кульки з таким багатством кольорiв, на яке спроможний тiльки її настрiй, чужим так щедро роздає своє, дарує незнайомим свято. Вона прихильник простоти й противник всяких церемонiй. Вмостившись на долiвцi поряд з псом, разом з ним їсть iз однiєї миски смажену яєчню, виделку вiддала собацi, сама облизує тонкi i музикальнi пальцi, котрi у неї трiшки розбишаки. Рабиня i володарка фантазiй, вона сьогоднi - Попелюшка, а завтра - фея, опiсля навпаки… Вона дослiдник i творець людського настрою, квiткових ароматiв i кольорових звукiв. I їй це надзвичайно личить…
ВАЛЯ
Маленька жiнка серед великого лiсу заколисує у власноруч виплетеному кошиковi саму себе, ту, яка ще немовля. На свiтi так багато невимовного, та невимовнiсть - це не є мовчання, i це чудово розумiє лiс, тому й бере її на руки i легенько дмухає в лице, щоб усмiхнулась, а потiм вiн згадує той усмiх, коли ночами дошкуляє старiсть. Вона здригнулася вiд слова за плечима, це був листок, вiн повз до неї, мов живий. Таки живий, та на її очах помер. Його оплакала ревнива осiнь, йому ж привидiлася маленька жiнка, котрiй не зважився поглянути у вiчi, i нецiлований листочком краєчок її легкої, наче вiтер, сукнi. Вона на мить злякалась… В зелений слоїк до чорниць збирала сутiнки, щоб потiм ними малювати вчорашнiй настрiй i далеку, вiдмiряну листком опалим мрiю. Маленькiй жiнцi пригадалось лiто, коли вона знiмала з себе одяг i, наче в озеро, пiрнала у глибоке небо, яке в ту пору мало форму ока, за нею пiдглядали сотнi квiтiв, та їй було не соромно купатись голою у небi. Маленька жiнка плаче, лiс не тривожиться, йому вiдомо, що вона велика плакса. Її зараз плачеться вiд того, що гарно на душi. Але пора додому… Їй навздогiн зiтхнув щасливий лiс.
БОГДАН
Найдобрiший i найталановитiший iз усiх циклопiв, котрi споглядають i фiксують свiт великим оком вiдеокамери. Йому в дрiбних i незначних деталях вдається роздивитися велике i цiле. Все те, що iншi бачать ззовнi, вiн вмiє показати iзсередини. Цей чоловiк зумiє примусити, але не силою, а силою безсилостi вмовляння, примхливого метелика пiвдня просидiти на рожевiй квiтцi будяка, аби на його прикладi вiзуально розтлумачити усю складнiсть i простоту схiдної фiлософiї, а перед тим вiн сам лiтатиме над лугом, демонструючи метеликовi, що вiд нього вимагається, i благально повторюватиме: «Найголовнiше - не дивись у камеру». Вiн здатний змонтувати гiлку яблунi iз карими очима так, що i слiпець у цьому кадрику впiзнає її величнiсть Неземну Любов, а знявши дощ i незачинене вiкно, покаже вам людську i зриму душу. Йому вiдкрилися казки, на всi реалiї життя вiн дивиться очима сина. А iнколи вони удвох - велика i мала дитина - у мандри ходять пiд стiл пiшки. В цих мандрах народилися всi його iдеї. Вiн знову дивиться на нас своїм великим добрим оком.
ВІРА
Чорний лелека збудував гнiздо на її оселi, самiтник витiснив з її душi самотнiсть, принiсши в дзьобi золоту обручку, а згодом з вирiю вернувся з малюком i сам його нарiк Богданчиком. Вiн був за свiдка на весiллi, а на хрестинах кумом. За сонячної погоди, якщо дивитися пiд певним кутом, на його крилi можна прочитати окремi строфи її вiршiв, а в дощ вони густими рядками стiкають з птаха, струмочками тягнуться до краю даху, а звiдти повiльно скапують (якщо сiсти навпроти вiкна, то можна читати їх, не виходячи з хати) у траву, яка вивчає їх напам’ять, а вранцi декламує пташкам пiд срiбний передзвiн роси. У неї пiд вiкном цвiте мiж квiтами терпка й солодка рима, найталановитiшi iз бджiл збирають з неї мед, тим медом причащають у великих храмах. Сьогоднi їй мовчиться, зате навчився говорити син - її маленький, ще дитячий вiрш, найгенiальнiший з усiх можливих вiршiв. Чи ним все сказано, покаже час, хоч зараз навiть вiн не знає, про що задумавсь, стоячи в гнiздi, лелека чорний. Бо й сам лелека ще не вирiшив, що буде жiнцi дарувати. Не знає що, не визначив коли, та неодмiнно подарує.
ВІКТОР
Iз мрiйливою усмiшкою на лагiдному обличчi ходить буйнозеленим городом, прислухаючись до розмови бурштинових бджiл, що тiшаться з того, як солодко розцвiли огiрки. З пiднебесся жайвiр розсипає срiбнi горошини, примружившись, хлопець вiдчуває, як вони розтають у нього пiд язиком, наповнюючи горло нiким iще не чутою мелодiєю. Настроївши на голос жайвора гiтару, нагинається за якоюсь
