Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук

нiж, у другiй - спокiй. До мене тягнеться, ще мить - i буде пiзно… З грудей широкий нiж стримить, а з горла - пiсня. В однiй моїй руцi квiтки, а друга вiльна. Лягли на очi двi руки, прикрили щiльно. I осипалися до нiг червонi маки, а той, що вслiд за мною бiг, за мною плакав. Втiкало лiто, а тепер втiкає осiнь. А я лежу, бо я помер. Та нi. Здалося. У жовтiй скринi божевiль рятуюся вiд втрати глузду, вiд страху i спокус зробитися розумним, i звiдти стежу за життям i за людьми, котрим усе вiдомо, за безглуздям, яким керує розум. У жовтiй скринi божевiль ховаюся й щораз знаходжу там тебе. наш свiт мiж двох iкон мiж двох вiкон мiж двох свiтил мiж двох свiтiв наш свiт мiж мною i тобою єднає нас i не дає нам зблизитись Ти менi казала, що найбiльше глузду - у безглуздi, найбiльше справедливостi - в несправедливостi, найбiльше правди - у неправдi, а я, погоджуючись з тобою, думав про те, у чому найбiльше життя. Що з мiж небом i небом?- гадали ми. Довiра?… Нiжнiсть?… Кохання?… А це ж так просто: мiж небом i небом тримається маленьке небо, таке маленьке, що часом падає. Цiлую клавiшi рум’янi, ловлю й цiлую тiнь руки. Сумує бiле фортепiано, i плачуть бiлi свiчники. Я кличу небо у союзники, стаю союзником землi… Торкаюся устами музики, торкаюся устами слiв. А що за диво сукня ця! Така смарагдово-зелена, аж зеленiють очi у Творця, аж зеленiє кров у венах. Нам нiч ворожить на зiрках, шепоче синьо щось i п’яно… А ми з тобою в свiчниках, а душi нашi в фортепiано. Мiражний запах орхiдеї i заєць з морквою навпроти… Ще не згадавши, де я, я запитаю: «Хто ти?» Зiйшлись - стоять над головою усi годинники планети… Ще не згадавши, хто я, я запитаю: «Де ти?» Ти - виправдання й вина, ти - заборона i ласка, ти - моя друга вiйна, ти - моя друга поразка. Мiй гiсть - їжак, вiн пасiчник колишнiй, i теж дивак, але дивак безгрiшний. Вiн теж смiшний, себе дивацтвом морить. П’є дощ грибний i їсть червонi мухомори. Крiзь дах скляний на нього дивиться Всевишнiй, а вiн - чудний - вчепив до вуха вишнi. Ми дiти. Ми граємось. Нашi кубики - вiршi. Ти iз своїх виклала небо, а я стелю з голубої кахлi, хоч також намiрявся - небо. Мiняємось кубиками i знову творимо небо. Наше небо таке справжнє, що пiсля закiнчення гри з нього пiде дощ. Чернице, сестро, у чорне вбрана, вдягни сьогоднi для мене бiле. Неначе дверi, вiдкрилась рана - я вийшов з тiла. Всi вдягнуть чорне, запалять свiчку i змиють з тiла кров порудiлу… Моя кохана, моя черничко, вдягнись у бiле. Ну хто там ще?! Ну хто там?! Я сам прийду до ваших площ, та не до вас, я йтиму проти… А нинi змерз, як змерз Оленчин дощ. Я нинi змерз, я нинi замерзаю, самотньо й холодно менi… Тихенько плаче надi мною заєць й збирає в лапу сльози льодянi. Давай посадимо дерево, адже мусило щось народитись, окрiм вiршiв, що було б нашим спiльним. Я мрiяв про дiвчинку. Породу дерева вибереш сама. Ти - кандидат усiх наук, а я подавсь у найми, пасу гусей за шкварку i обiднiй борщ, я б пас телят (посада рангом вище), але нема менi довiри за вiршоблудство. Ти пишеш тези, з колегами п’єш традицiйну чорну каву у кав’ярнi, ночами родиш вiршi, як небо родить дощ, даруєш вiдкриття… Я вирiзаю свищики iз власних пальцiв i переказую у вiршах те, про що говорять гуси. I знов менi приснився нiж, я утiкаю лiсом, а хтось бiжить за мною з крiсом, наздоганя уже, я б’ю його ножем, стрiляє крiс, бинти берiз… Ми лежимо в травi, i вiн, i я - в кровi - хто стане здобиччю для крукiв?- здiймаю руку… а ти кричиш: «Не треба!…» Iду, хитаючись, до тебе. - Не треба, братику мiй, сину… А вiн менi стрiляє в спину. Сценарій фільму, наприкінці якого іде дощ Моє вiкно закохане у Схiд. Твоє вiкно кохає Захiд. На хрестi iз двох стеблин червоної i жовтої троянди розiпнуто метелика, котрий мiняє колiр в залежностi вiд того, на яку з троянд подивитися. Моє вiкно - скептичний реалiст. Твоє вiкно - наївний фантазер. Одна з троянд зомлiла, друга спить, їй чоловiчi сняться руки. Моє вiкно стрiчає сонце. Твоє вiкно його проводить. Метелика покинула душа. У кожної з троянд опало по пелюстцi, аж - нi, то впали крила - червоне й жовте. У моєму вiкнi бiльше неба, але твоє вiкно до неба ближче. Твоє вiкно, моє вiкно. Метеликовi крила. Черпаю пригорщею воду, крiзь пальцi сиплеться пiсок. Самотня i прозора душа метелика щоночi стукає у нашi вiкна. Дитинство заховалося в кущi рубiнових порiчок, згубилось там, забулось… На срiбному зап’ястi срiбна павутина, якою прикуте до куща, мов до галери. Дитинство плакало сухими i дорослими очима. Довкола мене арус. Хочу подякувати дiвчинi - представницi латини i музейних вартостей - по дорозi з Голгофи на Голгофу, яка колись-таки подарує менi рушницю. Стану вовком, аби хоч трохи побути людиною, аби почути вiдповiдь на моє вiтання, навiть, якщо то буде рушниця. Стану твоїм молодшим братом, стану твоїм… - Хто ти такий?- спитав я себе, вичавивши iз тюбика бiлого черв’ячка i збиваючи пiну. - Чого ти хочеш?- вдруге звернувся до себе, ковзаючи по шкiрi приладдям для голiння. - Кому ти потрiбний?- запитав себе втретє, натираючи щоки одеколоном. - Вiдiйди! Не спокушай!…- вiдповiв я собi i побачив себе в дзеркалi неголеного. Марудить свiтом кiт, ще голоснiш, нiж радiо, йому огидний свiт, i кiшка йому зрадила. I все на те зiйшлось, що час настав здихати… Чи то розбити щось? Чи то спалити хату? Угору мчить стiна, росте з землi будова, а я лечу з вiкна на голову котовi. Пунктирна лiнiя життя, перехрещена з державною залiзницею, як двi жiночi ноги (лiва i молодша обтягнута чорною панчохою) ледве зiгнутi в колiнах, пролягає далеко за розмiри долонi, не ймучи вiри зорям, якi говорять про зустрiч з потягом, лише одна мовчить. Гончар помер, а глечик вже пiшов до школи, де вчиться малювати коней. Сердешний мучиться питанням, вiд якого ураз скисає молоко i нарiкає господиня, на яке шукає вiдповiдь в товстих, як цегла, книгах: «Чому у мене одне вухо?!» На що мiсцевий вiчний сторож, а тому фiлософ, вiдповiв: «Гончар був добрий чоловiк, хоч пив не так уже й багато». З літературних пліток Оцей кульгавий кiт з пiдбитим оком - вiдомий всiм поет-авангардист (всi вiршi у нього з матюками), стриєчний брат столичного лауреата i добрий сам вар’ят, i взагалi у цього вар’ята по материнськiй лiнiї прапрадiд - москаль, та ще й прив’язаний до дуба, а по батьковiй - то й зовсiм нiмець, здається, Мур, чи Гофман, i що дратує: чорний же увесь, а не фарбується. Ми стрiлись вперше навпроти ста речей i тисячi дрiбниць, в малесенькiй крамничцi, де продаються сни, вiрнiше, сновидiння, зiткнулись бiля каси, ждучи платнi за донорство. - Я впевнений, Вам снилась бiрюза або ж смарагд, метелики бурштин збирали з квiтiв… - А Вам, либонь, дитинство й свято… Тим часом ввiчливий крамничний працiвник, вписавши нашi сни до каталогу, поклав до скриньки «ЖАХИ». … а мамi хочеться кричати а я б навiки вже замовк летять у чорному дiвчата дiвчат пантрує бiлий вовк тебе здолала вiчна втома мене ж либонь долає злiсть я завтра стану добрим гномом а того гнома мишка з’їсть Тобi - Париж, менi - Горохiв. Черниця ластiвка шугнула чорним бумерангом i не вернулася - влучив. I тiльки осiнь-анашистка з приїздом слiзно привiтала. На Фiлiппiнах хтось помер, i хто мене переконає, що не вiд моєї вмер руки. Ти, як завжди, прекрасна. все далi i далi я не про час про вiдстань останнiй дотик кропиви менi милiший за троянду щоранку прилiтав метелик одне крило протез майстерно витятий з бляшанки вiн крав квiтки з жiночих суконь i був осуджений за збочення заглиблений в фотель iкарус iз щастям розминувся в темних сiнях все бiльше й бiльше я