Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр

Живуть без даху, просто неба,

Бо темні, я ж кажу.

Вони не відчувають болю,

Пали їх в домі чи у полі,

Лежать собі, малі та голі, —

Я з них буквально ржу.

І ще й невдячні ті зарази!

Не хочуть жити з нами разом,

А десь на стороні.

Покличеш, каже: «Нєт, нє стоіт».

Він взагалі не гуманоїд,

Так, тільки зовні антропоїд,

А в глибині — так ні…

Цю річ вели два троглодити

Де чорний космос, де край світу,

Десь на одній з планет.

А ви впізнали в цій картині

Якісь події в Україні?

Сказати «вибачте» повинні,

Бо то не наш портрет.

В нас, що село, що городяни,

Усюди рівні громадяни,

Що Захід і що Схід.

Бо ми — Європа. І до того

Начальство в нас боїться Бога,

І знає: ображать убогих

Їм зайвий раз неслід.

Тим більше не давати хліба.

Чи лити кров. Це дуже хибно,

Бо нас не візьмуть в рай.

А не давати хворим ліки!..

Нехай усохнуть злі язики!

Усім, хто наклеп зводить звикли,

Ми скажем: «Ай-яй-яй!».

«… Під час мітингу невідомі кинули у сміття портрет глави держави».

З новин.

«Моя революция!»

В.В. Маяковський

Коло майданчика, де бігають собаки,

Стояли два сміттєвих бака

І річ вели таку:

— Яка несправедливість! — каже перший бак. –

Повіриш, бачу вперше на своєм віку.

Яка невдячність! То сумна прикмета.

Коротше, тут один юнак,

Порвавши президентського портрета,

Запхав його у мене!

Нене, нене!

Це так нетолерантно, так негарно!

Та і за що? Наш лідер популярний:

В мені, крім шкорлупи і тухлих фруктів,

Лише коробки з-під його продуктів!

— Та що портрет! — відповідає другий. –

І гірше в світі є наруги.

Наприклад, в мене після свята

Закинули живого депутата!

Прибіг вертлявенький такий…Кишко

Чи-то Няшко. І разом з однодумцями і К°

Взяли за руки-ноги

І вкинули! А як воно, убоге,

Лежало у смітті та як стогнало!

І так же непарламентські волало.

Щось, тіпа, «млять» чи по-російськи «глядь»,-

Від жалю не вдалося розібрать.

— Так, так, сусіде.

Люстрація не торт, і може викликать огиду.

Та й скільки я читав статей –

Всі революції жеруть своїх дітей.

У нас іще гуманная картина.

У Франції люстратором служила гільйотина!

А тут лише сміття. Ну, хай удар по гідності,

Та не до смерті — тільки до огидності.

— А все ж приємність у цій штуці є!

Хто був? Звичайний бак. Тепер я — символ революції!

Мені близькі і дух її, і діло.

Раніше як в мені смерділо!

А тільки скинули старе,

Мені той депутат приніс такий парфум, таке амбре!

Ото, якби, як знак нової ери,

В мене закинули ще спікера з прем’єром!

— Ти трошки охолонь, мій друже,

І мрій про запахи не дуже.

Бо з переляку (галас, натовп, шум)

Запахнуть так, що відіб’є парфум…

Отак базікали ті двоє.

Аж раптом крики чуть! Несуть!

І… отакої!

У бак, де нещодавно депутатськеє єство волало,

Того Кишка чи-то Няшка

(Статура в нього не важка)

Закинули! І вилами іще утрамбували!

І тут став заздріть перший бак,

І каже: — Он ти як!

Усіх собі, в свою сміттєву душу?!

Тоді звернутись в органи я мушу.

На тебе фактів маю я чимало —

Коли нас відповідно фарбували,

Стояв ти в стороні, сховавшись за трубу.

Нехай з тобою розбереться СБУ.

І що цікаво: минає час, і зовсім нетривалий,

А той бачок і, дійсно, люстрували…

Яка мораль в цій байці? А нема!

Нема моралі, скільки не шукали.

Її змело в революційнім шквалі,

І сором, і любов. Мов ядерна зима

Стоїть у душах. І амбре…фекалій.

І ти, читач мій любий, пам’ятай,

Коли їси попкорн, вигулюєш собаку,

З тобою може статись те, що з отим баком

Чи з бідним депутатом. Бо в наш край

Прийшло нове життя. Доба сміття.

І можна все — брехати і «стучати»

На брата, кума і отця,

Бо є у революції початок,