Таємна вечеря - Борис Ілліч Олійник

Ну та це вже я заліз Не туди, де варто. Одне слово, брате: Хай живе капіталізм В Суверенній Хаті! * * * А базар кишить-кишма: Крамарі, немов мишва; «Голубі», як голуби, Від знемоги тануть; Грає усміх на губі Замашних путанок. Гомонить, гуде базар, Наминаючи навар. III
І враз — ущухло, стихло, як у вусі, Сам час заціпенів у напіврусі. І погляди пронизливі, як оси, Зійшлися на Андріївськім узвозі, Звідкіль ступав неквапною ходою Якийсь прочанин — вуса з бородою, Убраний чудернацьки, аж до подиву, Сказати б, несучасно. Не за модою. «Хазяїн!» — зашептало звідусюд. І, кинувши товар, торговий люд Обсів його довкола — достеменно, Як блідоликого, — аборигени. «Хав ду юду», — той цуциком подзявкуе, Чи «Ґутен таг?» — недомірок гуде. «Чи ви на ідіш? Ми вже тут по-всякому, Бо українська щось не вельми йде». «Ви, певне, із Америки, мосьпане? Там чадо моє вчиться». «І — моє», — Докинули. «Вам щось національне? Шевченко? Знайдем. І Мазепа є. Сторгуємося. Пустимо й дешевше. (Щось попит підупав на цей товар). А, може, маєте з собою... дещо, То обміняємо. На те й базар. Ох, знаю сам, до чого докотивсь! І сором, і душа болить та плаче. Я ж патріот. А от ... торгую, бачте. Та що подієш: ринок. Тут крутись. Зашилися по вуха ми, їй-право!