Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Добре пише про цей хвилюючий момент французький учений-еволюціоніст П. Тейяр де Шарден у книзі «Феномен людини»[5]: «Ледве народившись, життя вже кишить». Саме — кишить! А це означає, що життя невіддільне від матерії, є її модусом, її закономірним виявом на певному щаблі розвитку. В. Вернадський вважав, що відоме нам земне життя — лише якась грань, відображення, іскра вселенського життя, котре має безмірну розмаїтість і чиї екзотичні форми можуть розвиватися й буяти навіть в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірок. Ясна річ, що говорити про контакт з такими проявами косможиття поки що не доводиться.
Проте повернімося до головного питання, що його ми зачепили: як почав працювати земний «інкубатор», якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких учених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттєво знищує «новонароджених», щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти з розшуку таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху не народжує дітей.
Мабуть, про це знали і прадавні мудреці, які залишили нам грандіозний міф про оскоплення Урана підступним сином Кроном. Нагадаймо, про що мовиться у цьому символічному переказі Еллади.
Праматір Гея та її коханець Уран (Зоряний Космос), палко люблячи одне одного, породжували безліч творінь та істот, а поміж них — прекрасних, вільних титанів, що уособлювали собою стихійні сили природи: могутній Океан, променистий Геліос, мудра Метіда, юний Крон — символ часового потоку буття. Титанічні покоління були вічномолоді й невмирущі: коли приходила пора покинути життєве поле, вони радісно засинали, прилучаючись до вічноплідного лона Геї. Та наймолодший Крон повстав супроти батька Урана: використавши дарунок матері — золотий серп, він позбавив батька дітородного органа, а потім узурпував владу над світом. Разом з Реєю Крон породив Посейдона, Геру, Аїда та інших дітей, але, боячись, щоб вони не вчинили з ним те, що він сам заподіяв Урану, проковтнув їх. Лише наймолодшого, Зевса, пощастило Реї врятувати, підсунувши зажерливому володареві замість немовляти камінь, загорнутий у пелюшки. Дорісши до повноліття, Зевс повстав супроти Крона і змусив його повернути до буття проковтнутих братів та сестер.
Міф читається досить прозоро: ім'я Крон означає Час, у потоці якого гинуть, пожираються всі живі істоти. Символи втаємниченого сказання передбачають, що рано чи пізно нащадки безжального бога оволодіють мудрістю й силою (Зевс-Розум) і віддаватимуть йому лише форму (камінь), зробивши сутність свою невмирущою і пануючою над часом.
Але нас цікавить причина появи Крона-Часу на арені буття. Як сталося, що життєдайні зачаття Геї від Урана-Космосу припинилися? І що означає символ золотого серпа?
Факти сучасної науки дають можливість висунути цікаве, хоч і фантастичне, припущення: золотий серп — то Місяць, котрий з'явився біля Землі вже за пам'яті людей. Відомий історик О. Горбовський зібрав багато спогадів з праісторичних та легендарних джерел, в яких стверджується, що на небі прадавньої Геї не було Місяця. Скажімо, жителі легендарної Аркадії так і називалися — «домісячними жителями». Про те саме твердять перекази та міфи Стародавньої Індії: в них відзначено, що наші прабатьки переселилися на Землю з Місяця. Відомо, що всі перші земні календарі (єгипетські, майя, халдейські, китайські) пов'язані з рухом нашого супутника, і всі вони мають приблизно однаковий вік — близько 12 тисяч років.
Луна праісторичних подій докотила до нас вістку про якісь грандіозні космічні катастрофи, що потрясли світобудову і нашу колиску Гею. Священні перекази різних народів і племен одностайно твердять про потопи, про битви титанів і богів, девів і асурів, про грандіозні поєдинки першонародженого архангела Люцифера з арміями архістратига Михайла, після яких Повстанець вкупі з легіонами ангелів, котрі його підтримали у ворохобництві супроти Творця, був скинутий у нижчі сфери, і довгі віки намагається ствердити свою владу й вищість над родом людським.
Спробуємо розшифрувати архаїчні символи, щоб збагнути, що ж саме потрясло наших пращурів у минулому. Який заповіт передали вони нам у міфі про зажерливого Крона? І як могло статися, Що легендарний першонароджений Люцифер-Світлоносець став моторошним Князем Пітьми? І чому він називається в древніх традиціях «Володарем світу цього», якщо він подоланий потугою Деміурга?
А хіба не про те саме розповідають давні єгипетські міфи про світозарного володаря Життя Озіріса, котрого підступний брат Сет розшматував і розсіяв по світах? Дружина Озіріса Ізіда, побиваючись за коханим, мандрує понад віками і збирає рештки володаря Життя, щоб відродити прадавню епоху справедливості й радості. Головне її завдання — відновити дітородну потугу та функцію Озіріса. Знову та ж сама тема, що й в переказі про оскоплення Урана.
Ми припускаємо, що в передісторичні часи в зоряному диво-колі наші предки бачили два великі світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сур'я і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Страх, Семияр, Рай. Є багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про таємниче світило, що в якусь лиху годину пропало навіки. У переказах деяких індіанських племен говориться навіть про чотири сонця в небі. Якщо реконструювати минулу архітектоніку нашої системи, то вона матиме такий вигляд: відоме нам Сонце і сестринська зоря — Люцифер (Озіріс) разом із усіма планетами обертаються довкола спільного центра мас, причому те, віддалене, світило має близько десяти сонячних мас. Слов'яни зберегли казки про царство Раха, Страха, Тарха, Рахви, Рахти, коли в небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Семияра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка пливла в просторі щоднини, що пращури по праву відзначили її «семисонячність», «семиярність».
У цьому ж ключі читається легенда прадавніх аріїв про демона Раху (знову той самий слов'янський Рах!), якому Вішну одрубав голову: тіло дракона розсипалося у безмірність, а безсмертна голова залишилася на небі, періодично загрожуючи Сонцю й Місяцю. Почалася вся ця історія з правічності, коли деви й асури спільно
