Том 1 - Леся Українка

Все здалось до роботи: перевесло й шнур, плуг, сокира й лопата виводили мур,

всяк, хто мав який знаряд, мав працю собі, тільки арфу співець почепив на вербі.

II

Єреміе, зловісний пророче в залізнім ярмі!

Певне, серце господь тобі дав із твердого кришталю: ти провидів, що люд буде гнить у ворожій тюрмі,— як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?

Як ти міг дочекатись, чи справдиться, слово твоє? Роєм стріли ворожі на божеє місто летіли,— певне, чарами ти гартував тоді серце своє, що на ньому ламалися навіть ворожії стріли!

По війні ти на звалищах міста лишався один, і палкі твої сльози точили холодне каміння, і луна розляглась така серед смутних руїп, аж найдальші нащадки почули твоє голосіння.

Єреміє! ти, вічная туго, тебе не збагну: як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?

Бо джерело гаряче і скелю зрива кам’яну.

Так, було твоє серце з твердого, міцного кришталю!

Чи сумно вас, чи радісно читать, оповідання про велику драму?

То хочеться над вами заридать, то заспівать з раптового нестяму.

То був якийсь блискучий карнавал, червона оргія буяла на просторі, здавалось, налетів дев’ятий вал і прокотився бурею по морі.

Дев’ятий грізний вал! У глибині якісь печери позіхали чорні, та високо здіймались гребені і, тремтячи огнем, здавались необорні.

Плавким багаттям вал на гору наступав. Гора стояла твердо, міцно, стало, холодна та німа. Розбився вал, утихла буря — більш валів не стало.

Зоставсь на дрібних хвилях марний шум та дрібні камінці безсило торохтіли. Нещасні камінці! той побережний тлум ні море, ні гора приймати не хотіли.

Дев’ятий вал... Чи то ж була вода, що марне так розбилася об кручу?

То ж сіль землі, то ж сила молода ішла на смерть, на згубу неминучу.

Лягала молодь у труну жива з одважним усміхом, немов байдужа.

Отак індійська молода вдова іде вмирати на кострищі мужа,

з вином в руці, весела та хмільна іде обнять в огні дружину любу.

Хто зпає, чи любов, чи просто чад вина веде її на огнище до шлюбу?

О, то було огнистеє вино, те, що сп’янило молодь героїчну!

По жилах розливалося воно, палило кров, до хмелю непривичну,

правдиве «п’яне чоло» з буйних мрій, святої віри, молодого палу,— та хто б не кинувся від нього в бій 8 широким розмахом збунтованого валу?

Чи сльози, чи квітки від нас належать вам, підкошені в розцвіті сил герої?

Коли б то так судилося і нам спалити молодість і полягти при зброї!

Не те судилось нам. Найкращі дні своєї провести ми зустрівали сумом; тоді якраз погасли всі вогні і вкрилось темне море сивим шумом;

порікування дрібних камінців наводило оспалість і досаду; минув час оргій, не було вінців, і на вино не стало винограду;

старі мечі поржавіли,— нових ще не скували молодії руки; були поховані всі мертві, а в живих не бойової вчились ми науки;

стих карнавал, а тії, що пили, для нас покинули важке похмілля — ми, лицарі без спадку, не могли так бучно справити собі весілля...

О, ви, що полягли в таку смутну весну, як вдарили недосвіти-морози,— нащадки не складуть вінців вам на трупу, вам не квітки пристали, тільки сльози!

ЗАБУТІ СЛОВА

То вже давно було. Мені сім літ минало, а їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку, там саме зацвітало, і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила, я кидала і забавки, й книжки, щоб тільки з нею буть, вона уміла єдину забавку — плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави і з рук її не зводила очей.

Здавалося, вона плела не для забави, а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі, мов сльози по її замучених братах, в вінку, здавалось, блідли квіти білі, і в’янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі, мов грізні вироки всім тим, що кров лили, в віпку палали кров’ю дикі рожі, слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий про волю золоту співав мені,— в вінку мінився злотом ряст весняний, і золотим дощем лились пісні...

То вже давно було. Давно нора минула таких червоних необачних сліи; либонь, вона й сама про них забула — хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова з тих наших довгих запальних розмов, а тільки барва їх, мелодія раптова тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

І та мелодія не може заніміти: не раз, як тільки лист од вітру зашумить

яи блиснуть проти сонця ярі квіти, вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі, щоб душу в кождий час будить від сна, щоб не заглухли в серці дикі рожі, поки нова не зацвіте весна.

9/VII 1900

ВІЧЕ

Ще старість не прийшла, а все минуле пе раз мені стає перед очима, і я дивлюсь так пильно, мов боюся, що більш мені не прийдеться побачить того садочка спогадів моїх, що міниться барвистими квітками при світлі мрій, мов при західнім сонці. Ось і тепер повстав дитячий спогад і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни зібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі — якби зложити літа усіх, либонь, століття вийшло б!

Міі всі були на зборах, есі дванадцять. Обачні люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу біля брами,— я її хто надійде, щоб давала гасло,— і раду радили. Таємне товариство ми закладали,і ніхто з «великих» до пього доступу не мусив мати. Зложили всі обітницю врочисту ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства? «Мета?» — «великі» вже б не обійшлися без сього слова, ми ж були щиріші: в пас пе було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм, і з нас було доволі. Ще ж до того була в гурті маленька Жанна д’Арк: тоненька, блідолиця, голосочок бринів, немов дзвінок, її очиці блакитні блискавиці розсипали, злотистеє волосся розвівалось, мов орифлама. В нас її вважали за речпицю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці, неначе в ніші, і навколо неї було ще досить неба весняного в тій рамці кам’яній;