Том 1 - Леся Українка
Той мусить все одважно зустрічать!
Коли для слави рідної країни Така потрібна жертва Артеміді,
Щоб Іфігенія жила в сій стороні Без слави, без родини, без імення,
Хай буде так.
(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор.)
Аргосе, рідний мій!
Воліла б я сто раз умерти,
Ніж тута жити! Води Стікса й Лети Не вгасять спогадів про любий рідний край! Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!
(Тихою, рівною ходою віддаляється в храм.)
Willa Iphigenia, 15/1 1898 p.
VII
ВЕСНА ЗИМОВА
Тихо і тепло, так наче і справді весна.
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла, Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом.
Ледве на місяць наплине прозорая хмара,
Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,
Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво,
Що видається не раз, мов займаються раптом вогні
вартові.
Матовим сріблом біліють дахи на будинках,
Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здаються високими вежами замків; Листя широке магнолій важке, нерухоме Кованим сріблом здається;
Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст
мармуровий.
Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.
Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось
Злотом червоним горіти. Скрізь тихо,
Тільки ноток невидимий гірський, як млиновее коло,
шумить,
Пісня часами озветься десь, ледве лунає...
Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні, Море далеко леліє так ніжно, як мрія.
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.
Тихо і тепло... І сон не бере, і робота не йде.
Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори,
Неба широкий намет і далекеє море,
Звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах... Довго я так походжала, а мрії та думи снувались,
Мов на коловроті прядиво тонке; порветься та й знову
прядеться.
Часто літали думки мої в сторону рідну,—
Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за
горами.
Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки,
Тільки ТОЙ самий ЯСНИЙ місяченько ОСЕІчуе їх в сю
хвилину.
Хто там СПИТЬ? хто не СПИТЬ? В КОГО в вікні ВИДКО СВІТЛО?.. Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,
А за оградою — вас,' мій товаришу, в клітці тюремній. ІДо, коли ви не спите в сю хвилину?
Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні Світлом холодним і жаским? Ви, може, в вікно подивились, Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори...
Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і — довга... Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно.
Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку,
Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло,
Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився...
Ялта, 1898
* *
*
[Пам’яті С. М.]
...Порвалася нескінчена розмова. Тремтить вона, мов порвана струна,
В моєму серці. Від одного слова Розкрилася в душі моїй труна.
Повстала туга, сном важким приспана, Повстала велетом і досягла до хмар,
Жаль запалав, прибоєм океана Загомонів його страшний пожар.
Ох, той пожар у других будить силу,
Ту, що Бастілії тиранів розбива,
Що визволя з кайданів волю милу,—
У мене будить він слова, слова!
Товаришу! не можу я мовчати,
Лежить таке прокляття на мені,
Що мушу тугу словом зустрічати:
Вони дзвінкі, мої думки сумні.
Часи глухонімії не заглушать Дзвінких думок, вони бринйть, бринять,— Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать. Коли б могли Вони збудить луну і розтроюдить рани В серцях людей, що мохом поросли;
Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця,
Спокійні чола соромом захмарить І нагадать усім, що зброя жде борця;
Коли б та зброя здійнялась до бою, Загомоніла б так, мов туча градова,—
Тоді б замовкли вже самі собою Кайданів брязкіт і такі слова.
У ПУСТИНІ
Сказав господь: «Мені належить помста! Той, хто не вірить у дива господні,
Не вартий бачить їх. Поки не згине Останній з вас, отруєних зневір’ям,
Не ввійде мій народ в обітовану землю!» Так говорив господь через свого пророка,
І слово божеє лунало сумно Серед пустині. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітовану землю,
І більше не вернувся. Ми самі Зосталися у сій німій пустині.
Тепер куди? на схід? на захід сонця?
На північ? на полуднє? Все одно!
Лягти б отут, на сей пісок гарячий,
І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу.
Але дітей, маленьких немовлят, їх тільки шкода. Чи на те вродились,
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустині?
Ми підемо пісками навмання,
Приспавши в серці гадину зневір’я, Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, Точивсь по людях, мов лиха зараза,
І серце розтинав, мов гострий меч.
Умер пророк — на нас мов грім ударив.
Хто наш проводар? Та далека мрія, Недосяжна, як марево пустині.
Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може.
Ходім! ачей се гіркеє страждання Нащадкам нашим скоротить дорогу До ясної і певної мети!
НА СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
У кожного люду, у кожній країні Живе такий спогад, що в його в давнині Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі В міцних сього світу; не тільки на гробі Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди Король слав поетам-співцям нагороди, Він славу їх мав у руці;
За ввічливі станси, гучні мадригали Вродливиці теж нагороду давали,
Не знали погорди співці.
І щонайпишнішії дами з придворних Вдавали на сцені субреток моторних, Щоб слави і втіхи зажить:
Сама королева здіймала корону, Спускалась додолу з найвищого трону Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співці-лавреати І гордо носили коштовнії шати У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті, Кайдани — і ті золоті!
# * *
Так... в кожній країні є спогади раю! Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;
З них деякі вічнії
