Відгуки
Дощовий світанок - Олександр Іванович Ткач
Читаємо онлайн Дощовий світанок - Олександр Іванович Ткач
боях, право на її, Про селянську душу, як на вітру відкриту, І щасливу долю, на своїй землі! СИНА свого первістка, у полі ти роджала. Була пора спекотна, - саме були жнива. Пуповину синові сама перев’язала, І йому пелюшками була м’яка трава. Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки, По ріллі, за плугом батьківським робив. Запам’ятав на все життя свої дитячі роки, І холодний смак роси, що по ранку пив. Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє! Навкруги своя земля, і вона бере. Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє, І тепер її родючу, ніхто не відбере… НА ТОЙ час у селах багато було різного: Хто до кривавих мозолів, землю голубив. А хто із самого ранку, до вечора пізнього, Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив. За землю, з паничами селяни з честю билися, З зірками на будьонівках верталися в село. Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися, А у кого і любові, до неї, не було. Поділилося село: є бідні, є багаті… - За яку ж тоді ідею, проливали кров? Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті, Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов? Голитьба, злидота, - ходять, поглядають. У шкіряних картузах, та штанах в дірках. Усе пісень революційніх, під прапором співають. І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…
***
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях. У вагон мішками, золоте зерно. Зціплені вуста, кров бушує в скронях: «Оговтайтеся люди, наше є воно!..» Колективізація… Вигребли все з хати. І коней, корови, - забрали гультяї. Хлібороба-батечка погнали десь солдати, У краї холоднії, північніі краї… З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах. Останнє вигрібають, бо десь «план горить». Сина, - комсомольця, так благає мати: «Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!.. Ти чому таке неслушне, виросло, небого, Чи не вчила я тебе, поважати всіх?.. Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога, Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..» ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, - Бо на обрії колгоспнім щастя майорить. Там на ниві золотій, зерно достигає, І захоплений селянин, за трактором сидить. Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди, І село квітуче там, наче рай земний! Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… - Наче сон казковий, яскраво-золотий!.. «… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» - На руках немовля, сльози на очах. Примовляла матінка підліткові-синку…- А у розбите серденько закрадався страх. Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша. Все забрала у колгосп сільська біднота. Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… - А на серці важкий камінь, в душі, - пустота. СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти, Підняв очі догори, гірко так зітхнув. «… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» - Шепотіла, але так, щоб і син не чув. Донечка притихла, і вже не кричала. Бо не мала, бідна, своїх сил кричати. З горя, від наруги, - молоко пропало: «Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»
ПІСНЯ – ПЛАЧ
«МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?.. Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?.. Не можу я дивитися, як гинуть наші діти, Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати… Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?
***
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях. У вагон мішками, золоте зерно. Зціплені вуста, кров бушує в скронях: «Оговтайтеся люди, наше є воно!..» Колективізація… Вигребли все з хати. І коней, корови, - забрали гультяї. Хлібороба-батечка погнали десь солдати, У краї холоднії, північніі краї… З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах. Останнє вигрібають, бо десь «план горить». Сина, - комсомольця, так благає мати: «Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!.. Ти чому таке неслушне, виросло, небого, Чи не вчила я тебе, поважати всіх?.. Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога, Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..» ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, - Бо на обрії колгоспнім щастя майорить. Там на ниві золотій, зерно достигає, І захоплений селянин, за трактором сидить. Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди, І село квітуче там, наче рай земний! Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… - Наче сон казковий, яскраво-золотий!.. «… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» - На руках немовля, сльози на очах. Примовляла матінка підліткові-синку…- А у розбите серденько закрадався страх. Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша. Все забрала у колгосп сільська біднота. Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… - А на серці важкий камінь, в душі, - пустота. СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти, Підняв очі догори, гірко так зітхнув. «… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» - Шепотіла, але так, щоб і син не чув. Донечка притихла, і вже не кричала. Бо не мала, бідна, своїх сил кричати. З горя, від наруги, - молоко пропало: «Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»
ПІСНЯ – ПЛАЧ
«МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?.. Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?.. Не можу я дивитися, як гинуть наші діти, Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати… Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?
Відгуки про книгу Дощовий світанок - Олександр Іванович Ткач (0)
Похожие книги: