Таємна вечеря - Борис Ілліч Олійник

місце манить, як магніт! Вона тебе і за бугром дістала, — І в отчий край жене на суд і звіт. І він — гряде. І за собою сіє Імперське сім’я з лапи руйнаря. О, Господи... Чи відаєш, Росіє, Кого ти зустрічаєш, як царя?! Ти ще спізнаєш, що твоя недоля, Твоя руїна і зоря тяжка Лежить, мов камінь з Каїново-поля, На чорній совісті твого божка. Це він почав... Із темного бісів’я Привівши під своїм кривим крилом, На горе сирих, на ганьбу Росії Перевертня із міченим чолом! Таємна вечеря
І День був якийсь непевний. Щось по колах округ бродило — Незриме, хиже і обережне. Сторожко темніло. Учні нервувалися: «Де ж Він?!» (...І тоскно, як олень, поранений смертно, Він скрикнув у небо, позначене смерком: — Отче! Невже не обійде мене Чаша сія... від Тебе?! — Глухо мовчало Небо. І Він прочитав Із німотної сині: — Не обійде.... Сину...). Учні нервувалися: «Де ж Він?!» Хтось м’яв механічно Порожню пачку «Прими». Куриво дорожчало панічно: Їла інфляція. Інші тинялись, Немов у прострації, Тамуючи внутрішню дрож. Спросоння Просіявся дощ... Пробудило смоковницю. Хитнулася тінь на околиці. — Нарешті, — прошелестіло полегко, як шовк. ...Прийшов. Так, ніби нічого й не сталось: Він таки умів триматися! Навіть у пустелі, Коли спокушав Його сам лукавий, — Стояв так, що дивувалися скелі. Обвів громадку Відчуженим зором: Бачив і знав, Недоступне учням. Ладнались до вечірньої учти.