Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук

бачив… Та нiколи в це не повiрю. Я виростив Твоє iм’я в старому глечику i вiдпустив на волю, нехай цвiте, кому захоче. Твоє iм’я. Ним досi пахнуть мої руки, воно немов пелюстка на устах, якої я не встиг злизнути. Щодня звертаюся до Тебе, як до Євангелiя. Повторюю Тебе немов молитву. Я вiрю в Тебе, не вiрячи Тобi. Так само як не вiрю скрипцi, коли вона мовчить. Так само, як не вiрю в те, що сам кажу, коли заходить мова про невiру. Я часто згадую про те, як ми з Тобою не пасли череду корiв, як не сидiли вдвох в кущах порiчок, як не пили ми молока iз однiєї кварти, як не були з Тобою братом i сестрою. Неначе Лету перейду минуле лiто туди й назад, аби ще раз зустрiтися з тобою. А по дорозi з осенi у зиму я здибаю коня, i вiн менi не скаже «добрий день». I я не буду прощений Тобою. Книга III. ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ

ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА
I Молюсь снiгам i синьому волоссю, Її стареньким туфелькам молюсь. Крихкi вуста молитвою палю. Ревнивiше молюся, анiж досi. Молитви б’ються, наче з кришталю, Молитви тануть, як пiд сонцем роси. Раб прославляє, але бiльше просить Велику Повелительку свою. Немов жебрак голодний просить хлiба, Випрошує у неї свiтла з нiмба. Але гiркий дiставсь йому талан. Йому ввижаються похмурi лики, Вiн сам малий, а свiт такий великий. Охрип дверей вiдчинених орган. 2 Охрип дверей вiдчинених орган, Та зачинити дверi не наважусь. Стара ворожка, мабуть, правду каже: Немає вiд кохання замовлянь. Холодний комин видихає сажу, Холодний вiд самотнiх зимувань. А я холодний вiд його повчань, Що час навчить, що час менi покаже. Покаже - так, а чи навчить - не знаю, Бо й вiн в усiх годинниках конає, А заєць б’є над ним у барабан. Укотре стеля падає i стiни, I з лезами до горла лiзуть тiнi… Я стережу вiкна слiпий екран. 3 Я стережу вiкна слiпий екран, Забувши пiвникiв лiпити з глини. Усi мої непрощенi провини Вiкно затягують, немов туман. Повiльно дуже, але певно гину. Волосяний спiвав менi аркан: «Бажаєш стати вiльним - спробуй стань…» Нi крикнути, анi ковтнути слину. А мав же час!… I я б таки ще встиг На покаянне спромогтись: прости!… Перед очима закружляли оси. Одна лиш мить - задушений помру. Уся моя надiя на сестру. Сестра пiшла провести трохи осiнь. 4 Сестра пiшла провести трохи осiнь. Десь забарилася моя сестра. Холодна й темна надворi пора, I пес старий у вiдчаї голосить. Той пес дурний, його замучив страх, Вiн од думок ховається у льосi. Вiд слiз у нього лiд блищить на носi. Довкола хати бродить, як мара. I проклятущому отому псовi У тон пiдспiвують банькатi сови, А вiтер волоцюга й уркаган Прогулюється по даховi, ходить, Сентиментальним голосом виводить Елегiю розлуки i кохань. 5 Елегiю розлуки i кохань Народжує тривка печаль поета. Вiн, як заблукана мiж зiр планета, Чужий усiм. Вiн сам собi капкан. Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан - Сьогоднi вмер перед її портретом. Нехай пересихає рiчка Лета, Якщо нема надiї в сподiвань. I знов живе, i знову помирає. Рятує сам себе i сам себе карає. Складає вiршi у нерiвнi стоси. Йому червону ягiдку калини, Немов надiї рятiвну жарину, Синиця в дзьобику щораз приносить. 6 Синиця в дзьобику щораз приносить Менi вiд зайця крихту пирога I давню чутку: всiм, хто у бiгах Амнiстiю, можливо, оголосять. Я кров’ю вишиваю на снiгах, А не втiкаю, як це вам здалося, Хоча мiй слiд заплутаний i босий. Я просто йду, допоки на ногах. А щоб не впасти, думаю про Неї, Як думають про сенс чи про iдею. Дощем i сонцем пахнуть її коси. У небi свiтиться її iм’я. Довкола тиша. Тiльки чути, як Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
7 Траву пiд снiгом сонний заєць косить, Мене не бачить посеред трави. Я в нiй ховався й сам себе ловив. Та заєць не збагне оцих вiдносин. Ще три стебла косi до голови, Та я не закричу: «Спинися, досить!…» Коса замовкла. Заєць глянув скоса: «Це ще не все. Помучся, поживи». Смiється тихо надi мною заєць, Вiн бо, старий i мудрий, певно знає, Що все мiраж, химера, все обман, Все вигадки. I наша з зайцем гра… Навколiшки стає покiрний раб. Рабовi сниться кара i тиран. 8 Рабовi сниться кара i тиран, Маркiз де Сад i Мазох йому сниться. У небi журавель, в руцi синиця, На небесах Великий Вiчний Пан. Рабовi все одно, все без рiзницi. I тисяча зачинених питань. До нього не вертає бумеранг, До нього усмiхається рушниця. У рабствi вiн знайшов для себе волю, А за полегшенням звертавсь до болю, Найлегший хлiб у нього - хлiб тяжкий. Вiн брат найбiльшої з усiх царицi. Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця Алогiї - тонесенькi свiчки. 9 Алогiї - тонесенькi свiчки. Очей печальних золотi свiчада. Самотнiм повертаюсь з листопаду, Без тебе повертаюсь навпрошки. Ти там, ти десь зосталася позаду, Ти десь попереду на всi вiки. З голiв упали й котяться вiнки… Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду, I я не знаю, де той сад зимує. Iм’я твоє не вимовляю всує, Але з тобою всi мої думки, Бо ти кiнець i ти менi початок. Мої слова, яких не оправдати, Оправданi довiрою руки. 10 Оправданi довiрою руки, Осудженi невiрою у руку, Ми мовчимо, iз наших уст - нi звуку. Усi слова вкладаєм у рядки Вiршованi - годуємо розпуку. У тебе їсти просять ще ляльки. Мої солдатики - штурмовики Погинули в оточеннi розлуки. Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi, Але слова безсилi й невимовнi. Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi. А що в душi?… Душа душi не чує, Душа бездушна вдома не ночує. Любов прийшла, але прийшла невчасно. 11 Любов прийшла, але прийшла невчасно. Любов пообiцяла й не прийшла, Лише пройшлась, як по душi пила, Пiдкресливши, що почуття контрастнi. Навпроти серця ружа розцвiла. I бедрики її обсiли рясно. На серцi холодно, рипуче, ясно. Як у мороз. Замiсть снiгiв зола. Ми чесно так любов’ю подiлились, Та все одно вона у нас просилась, Адже любов одна i недiлима. Немов хреста несу, немов провину Несу свою любовi половину. Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними. 12 Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними. Усi вони холоднi, наче снiг. Приречено чiпляються до нiг, А на душi вiдлига нестерпима. Душа на серцi вiдзначає днi Зарубками. Душа немає стриму. Ввижається мороз їй за дверима. Їй холодно згоряти на вогнi. Життя життям, а гра зосталась грою. Я розминувсь у почуттях з сестрою. Ми не зiйшлися болем i очима. Немає ради. I сестри нема. Великим хресним ходом йде зима. Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. 13 Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. Нема. Вже стiльки лiт, вже стiльки зим. В нiчному небi лиш риплять вози Туди, де ми зосталися малими. I впертий козерiг, i терези Мiнливi на возах старих незримих. Обiч возiв лiтають херувими, А їздовi цiлують образи. Я так нещадно нинi зубожiв. Для всiх чужий, для мене всi чужi, Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний. А так, як не буває, не буває. Моя сестра зимової спiває. А я молюсь. А бiль… Мiй бiль прекрасний. 14 А я молюсь. А бiль… Мiй бiль прекрасний. Щонайпрекраснiший