Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук
16.11.93р.
На цiй стiнi слiди потилицi й несвiжi потьоки думок, котрi передбачали зубожiння простих речей i дротяного перевесла. Який чудовий храм! Якби ще й телефона з кнопками, то не було б цiни (а втiм цiна є всьому, не все лиш є) букетовi iз мiсячних пiвонiй i мiдних труб, якi своє вже вiдiграли. Кому належить право снiв i першої години ночi? Нема нiчого вiчного, окрiм стосункiв мiж померлими вiд оцту й читання книг в останнiй день збирання свiтлячкiв. Сакраментальна пара голубiв подружню розцiнила зраду як зраду Батькiвщинi. Збувається полiт впродовж зими у зашморзi краватки. Переболи менi вiршем, похмурiстю iкон i вiкон, забутими всiма дверима, не муч операцiйними думками. Така банальна курка, а скiльки їй уваги за столом! Прийди, прийди, моя печале! Релiгiя iнтактностi i фетиш цноти передбачають поклонiння i дрiбнi офiри.
17.11.93р.
Твої листи перетяли екватор, провiнцiю, нiчнi сади i зрадженi устами чорнi вени. Пов’язана на шиї хустка забула всi слова, бо й шия теж не пам’ятає рук. Вiдiбравши вiршi, перепиши, перейменуй, змiни посвяту… Керуючись логiкою останнiх вчинкiв. Субота так i не вивчила англiйської мови. Зрештою, вона i не обiцяла. Вкотре не заставши тебе вдома, роблю висновок: наука не стоїть на мiсцi. Буває, що по телефону тяжче дзвонити, анiж його вигадати. Ця повiсть не так про велике кохання, як про велику помилку. Це пiдтвердить кольорове фото. Недiля взяла вину на себе. I два столiття пiсля цього менi щоночi будуть снитися твої дитячi акварелi. У цьому глечику нiхто не проживає.
18.11.93р.
Котовi теж всмiхалась винятковiсть. I масть не мала значення. Для вшанування форми носа зiбралися окремi погляди. Роса. Пiдозри грали у квача з невиннiстю у колi другорядних iнтересiв. Двi жiнки розмовляли про козу й симпозiум натуралiстiв. Вишневий сiк, як доказ зради, береться до уваги. Вiд форми одягу до форми дiжки один квартал. Прибулi з кухнi перейшли до справи. Знiчев’я дотик запалив бажання. На конкурсi вiдзначенi весна i родич сонця - мiдний тазик. Змiнила настрiй тiнь. Три квiтки в черзi за причастям грiшили подумки одна на одну. Цi двоє розлучилися, бо вiн її образив увi снi. Весь сенс життя - у вузлику краватки. Найвитривалiша з усiх дерев - трава. Вiн нинi сам, але нехай про це не знає. У кружку з квасом капнула сльоза. Любов, звичайно ж, в пеньюарi. Надiя влiзла в куций сарафан. А Вiра одягла пальто на голе тiло. Пiд деревом погасла музика, згорнувшись в жменю нот. Й нiхто не сяде бiля мене.
19.11.93р.
Шiстнадцять з половиною - це розмiр рукавичок. Та дiвчина тендiтна, нiби скрипка. Але який болючий її дотик! Я знав її здаля. А вiдчував, як вiдчувають нiж у тiлi. Вона у снах моїх на роверi вiдром возила воду. Така близька й чужа, наче сусiдня держава. I недоторкана, як її кордони. Два тижнi - це чотирнадцять днiв. I бiльш нiчого. Тремтячий спогад живе у пляшечцi iз-пiд парфумiв. Про що ж я думав?… Цей бiль у головi породжує химери. Одне i теж. Лише за кiлька слiв вона дозволила менi померти. I я приймаю її милiсть. Моїм рукам пасує автомат, їх грубiсть покалiчить скрипку. Менi за неї лячно. Ця дiвчина… Хоч не одна, але єдина, як Батькiвщина.
20.11.93р.
- У цих лiсах живуть вовки i сови. Цi черевички затiснi. Ця жiнка дуже тлуста, їй страшно зазирнути в рот. - Я дочекаюсь райдуги. - У поїздi було так душно! Я не люблю собак, вони ночами виють. Сусiди завше сваряться. У неї четверо дiтей i хвора мати. У магазинi порожньо. Вiн так її кохав, що, кажуть, навiть вiшався, але невдало. - Ця квiтка дихає. - У бiлому винi втопилась муха, червоне дуже кисле. А може й навпаки. Пирiг у неї пригорiв, вiд нього тхнуло iмпортним шампунем. До речi, дуже дорогим. - Метелик пахне квiткою. - Ти вмiєш клацати зубами? Невже тобi не соромно? Ти знав про це й не розповiв менi!… Ти колешся, але м’який очима. - Кому болить роса? - Новий диван рипить, аж боязко дихнути. У нього п’яний нiс, а з рота пахне погребом. Їй сняться еротичнi сни. Ти їхав коли-небудь возом? - У неї також коси.
21.11.93р.
Листок опав, а музика торкнулась лiктя. Не лiктя, а душi. Нi, музика торкнулась лiктя. А душi торкнувся вiдчай. Додолу впало яблуко. Бо ти шарпнув за гiлку. Нi, випало з руки. Ти що - поранений? Убитий. Навiщо ж ти торкався слова? Це слово прикотила музика. Принесла, мов рожеву кульку. Хiба звучить не лiпше? Але ж неправда. А правда що? Що вiтер нам купив морозиво. Що ти вином розводиш сутiнки. Що ти сьогоднi плакав… Брехня!… Яке яскраве слово! Його принесла музика. Коли вона торкнулась лiктя, я здригнувся. Це, очевидно, вiдчай. Нi, музика. А яблуко?… Це вiдчай. Тобi, мабуть, болить? Це слово. Гамоване чи мовлене? Нiяке. Ти знов утiк. Нi, заховався. То ти живий? Вже музика торкнулась мого лiктя.
22.11.93р.
Менi давно не грав орган i не стрiчалося маленьке диво, а так хотiлось мати пасiку з семи джмелiв, а вечорами читати Бiблiю аристократкам-осам. Менi не сняться журавлi, а тiльки свiйськi гуси, котрi не бачили водойми. Ходiм посидимо на лавцi, поставим бiля лавки грушу, нехай пожуриться, у що нас одягнути. А краще напиши менi листа на синьому паперi молоком, та обов’язково щоб при свiчцi, а я знайду його в кишенi, коли шукатиму цигарку. А втiм, я не палю, вважай, уже й не дихаю, моє останнє «добрий вечiр» розгребла мала сiренька пташка, бо велика тримала в дзьобi сiрника. З рiднi зостався тiльки комин, хоча i вiн помiтно охолонув, життя банальне, як мiшок картоплi, та не банальнiше вiд нас, коли ми роззявляєм рота. До речi, поцiлуй мене у сиву скроню, холодними устами, навiть якщо це зовсiм недоречно. Менi вчувається орган.
23.11.93р.
Не
