Мовчання адресоване мені - Василь Дмитрович Слапчук

i не знайшлась. Цiлую осiнь у чоло. А може, то вона мене цiлує. Ти знов не голений! Таки вона. Але чомусь в щоку. Прости, я мав поганий настрiй. Це своєрiдний траур. Ти в цьому траурi нещасний. Нещаснi всi, але не всi це вiдчувають. Щасливий тiльки Бог. Щасливий, дивлячись на нас?! I вiн також не вiрить в Осiнь. Найпершими мене зреклися птахи. А нинi ти зрiкаєшся мене. Нi, я минаю… Вона пiшла за нею вслiд. Цю осiнь звали iменем дощу i голосом печалi. Минає все…

30.11.93 р.

НЕВІДІСЛАНІ ЛИСТИ

21.09.93р.

Осiнь вивертає кишенi, розводить руками. Я посилав її за щастям. Вона ж прикотила менi кавуна, а замiсть свiтла принесла сiрники i тепер палить листя. Так палять листи. Цiлую пантофлi iнквiзиторовi. Прошу дозволу власноруч черкнути сiрником. За думкою про кавунового родича прийде жебрак на милицях. Протягне до вогню руки. Лiву вниз долонею (погрiти), а праву долонею догори (за милостинею). Наштовхнеться на мою порожню руку. Знiяковiло потисне. А зазирнувши менi у вiчi, вiдчує себе багатiєм. «Давай допоможу»,- розчулено шморгне носом. Роздмухує пiдi мною вогонь. Поруч надуває щоки вiтер. А я думаю про дощ так, як думав про осiнь, коли посилав її до Тебе.

21.09.93р.

Так б’ється дзеркало. Так перестає битися серце. Так рветься тiло пiд ножем. Так боляче… Дiстаю з конверта потяту свiтлину. Одну скалку загнав пiд нiготь, друга розтяла вени, третя вразила око, четверта черкнула по горлi, п’ята вхромилася в серце. На кожнiй скалцi - Ти. На однiй Ти - Олена, на другiй Ти - Джульєта, на третiй Ти - Серафiта, на четвертiй Ти - Lady Rain, на п’ятiй Ти - Нiхто. З мозаїки болю викладу щось цiле i назву його вдячнiстю. Не спитаю в дочки, чи тремтiла у неї рука. Не питатиму сестру, чи болiло їй… Впаду на колiна: прости! Прошу в усiх твоїх iмен. Простiть менi бажання бути ввiчливим i надiслати Вам себе у скринi. З п’яти шматкiв склади моє iм’я. Прости, бо вже ослiп вiд свiтла соняха й свiтлини.

24.09.93р.

Цiлую спомин у чоло. Приспав. Прирiк. Прибив до рани. Виймаю шибку з рами, як душу з тiла. Виймаю душу. Мокру гiлку яблунi розбив паралiч. Нiма. Нема дощу. Вiкна нема. А тiльки час i простiр. В якому нi часу, нi простору. В якому все для всiх. А я вiд всiх окремо. Вiтер втих. Пiд нiгтями у мене небо. На серцi вечiр синiй висiяв пiсок. Спиняюсь перед дзеркалом - стрiчаю в нiм Тебе. Дивлюся в Тебе, мов у дзеркало. Наша схожiсть сплелася пальцями. Подiбнiсть наша сплуталась волоссям. Ми однаковi i рiзнi, як двi краплини дощу, котрим в одну не злитись. Такий прогноз на завтра.

2.10.93р.

Писання вiршiв можна порiвняти iз грою на скрипцi. Так само хочеться плакати, коли смичок торкається вен, так само хочеться лiтати або померти, так само чути фальш… А втiм, рiвняти можна з чим завгодно. З голiнням щiк звичайною сокирою, або з вживанням м’яса, законсервованого на випадок вiйни з Китаєм… Все це однаковою мiрою небезпечно, але не по сутi, бо я тiльки й хотiв сказати, що для бiльшостi кохання - це не заєць з листочком конюшини у вусах, а заяча шапка; власне, я не мав намiру Тобi цього казати, я лише збирався попросити Тебе: зiграй менi на скрипцi.

3-4.10.93р.

Ти де? Менi сьогоднi темно. Це надмiр свiтла. Це не Ти. Це я. А хто з нас Ти, хто я? Нехай менi покажуть. Побудь трояндою, мене ж псує бажання стати оселедцем, загорнутим в стару газету, i насолода бути з’їденим котом, котрий не має дому i дивиться на свiт єдиним оком - i те заплющив, зiзнаюся Тобi, що кiт той буде єдиним чоловiком, з яким порозумiюсь, мене псує бажання бути i спокуса зректися усiх бажань, окрiм одного, яке у нас з тобою спiльне, я вiдповiм Тобi: гаразд, але без Тебе, це єдине, що я зможу без Тебе.

9.10.93р.

Зiтхни полегшено. Помер наш лiкар - час. Помер од власних лiкiв. I ми його пережили на три з рядочком лiктi. Помер великий шарлатан. Я вже зiтхнув, а Ти тихенько зойкни. Годинники притишили ходу, везуть його до ями, до нiшi у стiнi (чи Ти стiну впiзнала?), якої не пошкодив вибух мого серця, уже вернулася луна - душа здригнулась, сполохано кружляють лiтаки, нас кличе лiс i нiч, i вогнище, i ми колись прийдемо, та вже вони нiколи не прийдуть до нас, ми стали поза часом. Я проти всяких лiкiв, пiд час хвороби, наче пес, вишукую i їм траву цiлющу. А нинi осiнь. Тримаю мокрi очi в жменi. Давай мiнятись iменами.

18.10.93р.

Гадав, що втратив все, а втратив лиш свiдомiсть. Переступив через порiг, як через себе. Я простягнув тобi зорю, а ти вiд неї розпалила в грубi. Нехай уже горить, що створене горiти. Нiщо - це також Щось, загорнуте в абстрактнiсть. Ми запросили нiч, вона з’явилась пополуднi. Ти задивилась у вiкно, щоб я пiшов рубати дрова. Лiтали кажани, кричали сови, собака вив… А я молився вiтрам i двом кущам калини. Та свого iменi не чув. Самотнiй власний голос шукав мiж трав. Спiвали пiвнi, батько снiв - туман - прибрав мою подобу, а я розсiявся… Комусь уже свiтало. Лише зомлiв, а думав, що помер.

28.10.93р.

Даруй, прости брутальнiсть оголеного черепа i п’янi витiвки душi, що також гола, а тому багато небезпечнiша, нiж голий дрiт пiд струмом. А Ти до неї доторкнулась. Хоч нi, не Ти, це я настирний лiзу обнiматись. У Тебе очi вийшли з берегiв, стою у повенi по горло. Поблизу жодного листка, i яблуня менi не простягнула гiлки. Нiхто не вiрить в спiвчуття трави, хiба один Уїтмен. Усi астрологи передбачають зраду, вони, наївнi, вiрять в числа, як бiльшiсть з нас в слова. Мої листи все бiльше схожi на Твої. У них, як мiль, живе абстрактнiсть, вона з’їдає «так» i «нi», тiснить ворожу їй конкретнiсть. Все бiльше настрою, а невиразнiсть почуттiв нагадує розмитiсть акварелi. Ти вiриш голосу волосся, що обiймається з травою. Твiй iдол спить в книжковiй шафi. В Тобi живе язичниця. Про це менi говорить кожна нiч. Прости повалення богiв. Та Ти не вiриш у мiй голос.

7.12.93р.

Нiколи не бачив, як Ти розчiсуєшся. Нiколи не бачив Тебе в домашньому одязi. Нiколи не бачив Тебе сплячої. Нiколи Тебе не