У Сухумі очікується дощ - Гурам Одішарія

Незнайомка

Кілька місяців тому я зателефонував до свого друга. Щойно набрав дві цифри, у слухавці почувся жіночий голос:

— Слухаю вас!

— Це я вас слухаю, — спробував пожартувати я, — ви ж до мене дзвоните… Тож слухаю…

— Ні, шановний, це ви подзвонили до мене, — озвався спокійний жіночий голос.

— Жартую, пані… Ви ж знаєте наші телефони, з ким тільки вони не з’єднають…

Жінка розсміялася.

Раптом я впізнав її сміх, згадав і голос: приблизно років двадцять тому, в молоді літа, у мене вдома задзвонив телефон. Я взяв слухавку. З’ясувалося, що жінка неправильно набрала номер. Пригадую, я й тоді пожартував з незнайомкою, розмовляли хвилин десять, але попрощались так, що ні я, ні вона не поцікавились одне одним. А голос зачаївся у пам’яті. Взагалі я багато чого можу забути, але голоси запам’ятовую мимоволі. Це ми — люди міняємося, а наші голоси — ніколи.

І ось через стільки років знову чую колись уже почутий в слухавці голос. Ні, таке в житті не трапляється, а якщо й трапляється, то раз на мільйон випадків.

Я розхвилювався.

— Пані… Пані… Ви, бува, не із Сухумі?

— Із Сухумі, — почувся по паузі розгублений голос.

— Пані… Колись давно, ми з вами розмовляли отак по телефону. Правда, цілком випадково… В Сухумі.

Слухавка замовкла.

— Невже? — долинуло до мене через деякий час.

— Так, так, це я…

На цьому зв’язок урвався. Що я тільки не робив: то набирав ті перші цифри телефону мого друга і довго вслухався в шипіння слухавки, то дзвонив за зовсім іншим номером, та дарма — загубив я таємничий голос.

Тієї ночі довго не міг заснути, марив.

І сьогодні з якимось незбагненним болем згадую той вельми дивний випадок: хто вона? чому в неї такий сумний голос? які має біди і радощі? що вона мені сказала б, якби зв’язок не урвався? що сказав би їй я?

Погляд

На проспекті Руставелі зіткнувся зі знайомим поглядом — з нещасливим поглядом миршавого чоловіка років тридцяти п’яти. Глянув він на мене й одразу відвів очі.

До війни знав його не надто добре: він мешкав десь поруч із моїм будинком. А от ні імені його, ні прізвища не знаю.

А під час війни він ходив містом бородатий, добре вбраний в американську форму, не випускаючи з рук автомата й «лимонки». Він перетворився тоді в зовсім іншу людину, і погляд у нього зробився інший — гордий, такий самозакоханий, похмурий. Інколи бачив його на вулиці, але частіше він гасав то на «Ниві», то на «Волзі».

Бійці розповідали, що ніколи його не помічали в бою, він тільки по місту гасав і грабував.

А як він під час війни з очей іскорки пускав, ніби Берлін узяв! Ходив, наче всі ми перед ним завинили. Його погляд промовляв: настав мій час! Інколи, напідпитку, строчив з автомата посеред міста.

І ось, через три роки я знову зустрівся з ним: йде поголений, зовсім інша людина, без автомата, і погляд його набагато скромніший, ніж під час війни. Він дивно кліпає зляканими очима, остерігається осуду знайомих. Не йде, а крадеться кудись, геть змалілий і нікчемний.

Бондо

Після розстрілу трьох юнаків черга дійшла і до Бондо. Він почувався, наче вві сні. І все, що відбувалося навколо, ніби його зовсім не стосувалося. Все стало схоже на побачене по телевізору — його розстрілюють після юнаків. Можливо, це й через вік: Бондо під шістдесят, але дідько його знає, чому вони дотримуються такого порядку.

Його поставили до стінки.

«От якби обидва разом вистрелили, навіть по пів-обойми випустили, — мріє безбожно побитий Бондо, — тоді, можливо, і не відчув би болю… І відпочину нарешті…»

Саме тоді і прибіг Ашуба.

— Що ви робите? Цей чоловік мене й мою родину і ще двадцять абхазів порятував від полону! — ревів Ашуба, — він зупинив танки і не пустив їх до села! Ви не тямите, кого вбиваєте!..

Ашуба прикрив Бондо, потім узяв його за руку і відвів убік. Ті двоє розлютилися: він учитель, а його вихованці-грузини кров нашу пили!..

Ашуба все ж домігся свого. Хай там як, а ті двоє поважали Ашубу.

Поки вони йшли до машини, зустрілася висока, з автоматом напереваги молода жінка.

— Куди ви його?! — закричала вона, вказавши на Бондо. — Такі як він не повинні жити! Це була та сама жінка, яка, схопивши Бондо за ніс з реготом ганяла його вранці по шкільному подвір’ю: мовляв, дивіться, як я веду вчителя історії, наче бика на заклання… Тоді й побили Бондо прикладами автоматів, а потім змусили зжувати грузинські купони. Він ледь не подавився власною піною на губах, що геть позеленіла від фарби на тих купонах.

Ашуба відбився від розлюченої жінки, посадив Бондо в машину і взяв курс на Галі. А жінка йому навздогін грозилася: ти ще побачиш, що з тобою буде!

Спочатку Бондо не впізнав Ашубу. І, справді, ледь живому Бондо важко було впізнати бородатого, одягненого у військову форму односельця.

Коли машина Ашуби під’їхала до якогось подвір’я в Квітоулі, лише тоді вимовив Бондо: «Чи не Астамур Ашуба ти?»

Ашуба посміхнувся: «Невже лише тепер впізнав мене, чоловіче?»

Вони переночували у домі Ашубиного приятеля. Бондо помили ноги[10], його нагодували, пригостили ізабеллою.

Відганяючи безсоння, Бондо думав, розмірковував і ніяк не міг збагнути, чого це заступився за нього односелець, обличчя якого насилу пригадав, чому він збрехав, нібито Бондо, ставши супроти танків, порятував його родину від полону…

Наступного ранку Ашуба підвіз Бондо до енгурського мосту і на прощання запитав його:

— Бондо, пам’ятаєш той день теперішнього літа, коли ти був у моєму дворі?..

Бондо нічого не пам’ятав.

— Згадай, Бондо, згадай, як ти зав’язав мої ворота, прибрав ту гілляку з могили… Згадай… Тоді я також там був, Бондо, спостерігав за тобою, причаївшись за кущами ліщини… Я час від часу навідувався додому, на могилу сина…

Бондо нічого не зміг згадати.

— Гаразд, — сказав Ашуба, — тобі зараз не до цього, потім згадаєш, відновиш у пам’яті все… І він обійняв Бондо.

Бондо ледве переповз через міст на Енгурі. Потім переночував у родича в Зугдіді і далі «Ікарусом» відправився до Тбілісі — там на нього чекала родина. Поспішав, знаючи, як сполохані, перелякані, стривожені рідні, котрі не відають, живий він чи мертвий…

Одного чудового дня у тбіліському готелі, прилігши на ліжко